Чай для янгола
Новелла / Читателей: 15
Инфо

Якась падлюка грюкала по стелі.
Гуп..!   Гуп..!  Гуп..!
Чи то десь там... у голові?!
Гуп..!  Гуп! Гуп..!
- Щоб вас... – прохрипів хазяїн двокімнатної квартири, не розтуляючи очей.
Квартира це єдина неоціненна власність, що досталась йому у спадок.
У свої сорок п’ять, він мав купу боргів, безліч намальованих полотен, яки не хто купував, хвору печінку та армію порожніх пляшок.
Пляшки зухвалим полчищем дислокувалися  повз його дивана.
Хоробрі вояки! Жоден не здався  у полон, ні один не капітулював!
Ратоборствували до останньої краплини спирту!
Генерали –  коньяки, з погонами на п’ять зірочок, вищирив  скляні зіниці, застигли з передсмертним криком „ БУДЬМО!”.
Отож бо...
Були часи легкі – попивали коньяки. Тяжкі часи йдуть – п’ємо що наллють.    
Справжні полковники лікеро – горілчаної гвардії, трималися у перших шеренгах.
Ось вони – відчайдушні рубаки, здужавши не одну м’ясорубку запоїв, валяються  з гордо піднятою головою.
Це вони – гордість нації!
Це вони –  її надія, та опора!
Хто не ласував вогневу міць їх тяжкої артилерії?!
Кого не обпалювала прозора куля, їх стограмових  набоїв?!
Хто не разу не чув їх безсмертні імена?!
Хай  той помре як дурень, бо у нас не п’є либонь  дуже хвора людина, або страшна падлюка!
Хай чорти затанцюють на його могилі гопака, на більш він не вартий.
Нуж бо, прошепоти це гірке слово, яке зігріє твою самотню душу!
Горілка!
       Перцівка!  
               Перчаківка!
                       Спотикач!
Слив’янка!
Спотикайло!
Самогонка!
Негучним вітерцем, промайне воно по зсушеним нутрощам, спонукаючи палати холодіючу, від збігаючого  від тебе часу, кров.
Це і є – рай на землі...
Отож, пан – Будда! Не під тим деревом шукали ви просвітлення.
Ваше Саторі, зараз розливається конвеєрним методом.
Щастя продають на розлив!
Що є пищання флейти товариша Крішни, в порівняння з  великим оркестром мажорних каденцій, розлитих по чарчинам, тремтячою від збудження, правицею?!
А яка б могла би статися дивна чадна вечірка...
Бодхіхарма!  
Шакьямуті!
Праджнятара!
     Джаята!
Пунямітра!
Та всіх не згадаєш...
Боги народжуються та помирають, а спрага залишається!
Коли алкоголік Адам вперше набрався, вигнавши самогон з райських яблук,
він зробив три важливі речі!
По перше він став чоловіком, бо трахнув Єву, по друге він став богом по водночас трахнув батька та диявола, першого ухопивши за сиву бороду, а другому прищемивши облізлий від постійного спокушання хвіст.
По третє він послав обох під усі чорти, та чкурнувши з раю, став незалежною, суверенною особистістю.
Свобода вибору - це велика річ!
Сам п’ю, сам гуляю... І пішов цілий всесвіт у дупу!
Та досить ліричних ухилів, та словесної збоченості, повернемося до Альфи, до джерела, до основи основ, повернемося до порожніх пляшок.
Це ТАРА! Ми не будемо сперечатися що було с початку, курка чи яйце?!
Спочатку була ТАРА!
Бо навіть Єва була тарою, у яку Адам злив першій  сперматозоїд.
З того авангардного живчика почалися всі ці брудні факти, які називають – історія людства.
ТАРА! Все людство – тара, у яку Господь – Бог, вдихає свій Дух.
На деякий час...
ТАРА! Порожня, нікчемна, жалюгідна, дрібнень.
Та сила тари у кількості.
Адже її треба здати у полон, та на ті гроші – похмелитися.
Це великий, природний коловорот.
Здаємося!
Про це вимолювали рядові солдати.
Ось вони – підтримка, та опора тяжкої артилерії.
Ось вони – шліфувальники, справжніх полковників.
Ось вони – найліпші друзяки тараньки, вобли, бичка, та десь мабуть й солених горішків.
Пиво! Ні – мабуть з великої літери.
ПИВО!
Додати вже нема чого.
Та поле битви душі та тіла не обмежувалося традиційними пійлами.
Де інде траплялися відокремлені формування, дружніх іноземних армій.
Віскі, джін, скотч, абсент, ром, та інша дрібнота. Десь під диваном, у гордовитій самотності, належувала боки, мертвецьке п’яне диво – пляшка текіли.
Яким вітром задуло її під прогниваючий диван, що вони жадала від втомленої душі, бідного художника?!
Гуп..! Гуп..! Гуп..!
- Щоб вас... – художник роздер очі.
Кімната поплила десь у бік. Ловити не має сенсу. Він знов заплющив очі.
Гуп..! Гуп..! Гуп..!
- Падлюки, не як ремонт не закінчать! – вилаявся власник квартири, пробуючи відкрити очі.
Диван погойдувався немов човен. Кімната метлялася  наче остання хвойда. Нірвана по нашому!
Ця річ притаманна лише Нам! Вийти у капцях  за хлібом, зустріти старого приятеля, закинути по п’ятдесят під лимончик, та опинитися через дві доби у невідомій оселі, з „вавкою” у голові, смердякою у роті, та тяжким почуттям вселенський самотності на душі.  
Гуп..! Гуп..! Гуп..!
- Щоб ви повиздихали! – художник підвівся.
Штормило. Айвазовський навіть і гадки не мав, що існують такі буруни, дев’ятого розміру.    
Художник з надією обдивився порожні пляшки.
Ще одна риса притаманна лише Нам - ніколи не залишати питва на ранок. Щоб не стояло на столі у хаті – геть усе треба випити!
Щось дійсно гупало. Гупало у сусідній кімнаті.
Художник поволочив довгі, худі ноги до кухні.
Попити! Треба попити!
Сушняк!
Пустеля Сахара – відпочиває!
Хто не знайомий з сушняком той не зветься козаком!
Додати нема чого.
Крапка!
Художник нарешті дочовгав.
Вентиль незадоволено заскреготав, десь по трубним бельбухам потягнулось квиління, якась страшна потвора скиглила немов скажена собака.      
- Нема води - як завжди... – пробурмотів художник, відкриваючи подряпані дверці холодильника.
Черево останнього  вражало своєю порожністю.
Десь там у глибочині приховалася  маленька цибулина, ображена за зневагу.
Мізерний шматочок сала, мов безбатченко, розташовувався поряд. Йому – бідоласі, було зроблено обрізання. Шкурку мабуть зжували під пиво.
Гуп..! Гуп..! Гуп..!
Знов загупало, загупало десь поруч.
Художник попростував до кімнати.
Щось там шелестіло, та дихало.
Якась тінь промайнула по стіні.
Двері на лоджію були відкриті.
Осінній вітерець жваво перебігав по кімнаті, ганяючи  по підлозі золотаві листя.
- Мабуть птиця...- промовив художник.
Але те що він побачив, спонукало його позадкувати...
Геть! Геть! Геть!
- Допився! – прошепотів він, ухопившись за довбешку.  
Це вже траплялося раніше. Одного разу у новорічну ніч, він допився до чортиків. Такі собі різнокольорові бісенята бігали по кімнаті. Вони були маленькі немов хлопчики – мізинчики. Що вони витворяли – крутили дулі, показували язика, дупу, викручували хвостами непристойні порухи.
Вдруге, на своє  тридцяте день народження,  художник накаламацав добрячого коктейлю, і чого там тільки не було... Потім з холодильника виліз величезний півень, сів поруч, та закурив.
Художник тричі ходив до ванної кімнати, залазив під холодну воду, та півень все сидів та смалив цигарки, тільки вранці він провентилював поміщення  крилами, закукурікав та випурхнув у квартирку.
Зараз відбувалося щось подібне.
Художник силоміць зазирнув у кімнату.  
Воно було ще там.
Гола істота, стояла посеред кімнати. Це був юнак. Невеликий на зріст. Дуже, дуже блідий. Наче безкровний.
Довгі, біляві кучері, спадали на худенькі плечика.    
Очі... Очі були безмежжі, наче лазурове небо.
Чому істота?!
Тому що за спиною у юнака були крила...
Білі крила, немовби у лебедя.
- Amor omnia vincit!- проказав юнак.
Голос у нього був наче спів маленького дзвіночка.  
- Чур на тебе! – перехрестив істоту художник.
- Audaces fortuna juvat! – знов проспівав юнак.
- Ти глюк?! – напрямки  запитав художник.
- Avis rara! – відповів юнак, поворухнувши крилами. – Errare humanum est!
- Ти звідки тут узявся? – художник підійшов ближче.
Від істоти віяло квітковим нектаром. На якусь мить художник пригадав себе у дитинстві. Мати з батьком возили його до діда. Він пам’ятав як дід сидів у курені, смалив довгу люльку, та охороняв кавуни. Там у полі, було безліч духмяних квітів. Квітів та сонця... Яскравого, соковитого, яке бува тільки у дитинстві...
- Cognosce te ipsum conditio sine qua non! – істота підняла худеньку руку.
- Мабуть треба похмелитися! – художник опустився на стілець.
- Consuetudo est altera natura! – юнак теж сів на стілець напроти художника.
- Ти хто?! – художник тикнув пальцем у напрямок надлюдської істоти.
- Lux in tenebris! – юнак закутався у крила. – Nil admirari!
- Не розумію що ти базікаєш?! – подих квіткового нектару заспокоював.
- Omne initium difficile est! – юнак дивився наче скрізь власника квартири.
Десь туди, у незбагнену далечину.
- Ти звідки?! – художник зовсім перестав боятися, йому раптом стало на душі спокійно та затишно.
- Post hominum memoriam! – юнак знов повів крилами. – Pro bono publico!
- Що до публіки, то тут тільки я! – переклав на свій погляд художник, останнє слово.
- Testis unus testis nullus! – відповів юнак.
- Ми так не домовимося. – художник підвівся, юнак зробив те саме.
- Я, - художник тицьнув себе у груди. – Петро!
Він ткнув пальцем у напрямок юнака.
- Nihil! – відповів йому юнак, показуючи собі на груди.
- Нігіль! – художник знов ткнув пальцем у бік юнака.
- Nihil!- кивнув юнак.
Він деякий час помовчав, вдивляючись в обличчя художника і раптом заговорив.
- Nihil! Lex, non scripta...
- Що ти промовив?! –перепитав художник.
- Lex  non scripta...
- Ти янгол?! – чомусь пошепки запитав художник.
- Аb antique! – юнака почало добряче трусити.
- Ти захворів?! – художник геть-чисто  забув про свій власний стан, похмелитися вже не кортіло.
-Dictum acerbum! – кивнув у відповідь янгол.
- Ти хоча б коли-не-коли переводь...
У відповідь юнак ще міцніше обгорнувся крилами.
- Чаю! Тобі треба чаю, - заметушився художник. – З травами, та медом.
Він побіг до кухні.
- Ти пив колись, чай з медом?! – запитав він звідти.  
- Suum cuique.- почув він у відповідь.
Шухлядки були геть порожні, ні що навіть й не нагадувало про існування цього напою.
- Тобі треба негайно чаю, – художник знов повернувся до кімнати. – Ти будь тут, ні куди не упурхуй, я миттю!
Він дійсно вихорцем натягнув подертий часом „левіс”, пом’яту „ковбойку”, шкарпетки, які показували немовби язики,  власні пальці, та часу гаптувати не було зовсім. Потрощені клятим асфальтом черевики завершували убогий гардероб.  
- Треба позичити грошей, купити янголу чаю на травах, та меду, - розмовляв художник в голос, виходячи на вулицю. - Доброго меду, не того що спускає супермаркет, а того справжнього, що продають сиві дідусі на базарі.  
Треба гроші!
Куди бігти?!
Там де свої!
Андріївський узвіз!
Мистецька душа Києва!
Як багато тут не визнаних геніїв, майбутніх Далі, Мане, Ель Греко, Рембрантов...  
Без ліку розбитих сердець валяються просто по під ногами.
Чимало втрачених ілюзій чадіє над старими камінцями, по яким грюкають ногами вже не перше століття.
Зайдіть у перший мистецький салон, не дивиться на картини що провисають  
біля входу, рушайте у самий далекий куточок, витягніть на світ Божий останню картину, ту що сиротливо підпирає стіну, купуйте її  та подаруйте бідному художнику надію...
Художника тут добряче знали, він тричі пробіг туди сюди, грошей ні хто не позичав.
Час довіри минув.
Тим часом погода розладнувалася.
На Київ в супереч прогнозам синоптиків, чиясь невблаганна рука, натягувала чорноголову грозяну шапчину.  
Небесна твердінь впнув руки у боки, незадоволено зиркала на землю.
Блискавка грайливо підморгнув хмарині, сріблястою змією шморгнула за небокрай.  
Грім прокашлявшись, зненацька, немов вжахнувшись власного басу, вщух.
Колючий, дрібний дощик, пробігши по верхніх клавішах небесного роялю,
ґвалтовним методом вторгнувся за комірці  киян, прискорюючи рух та вимагаючи шукати укриття.
Народ розливався по кав’ярням.
Маленька чашка жагучої кави, гламурна сигаретка...
Дощик тук, тук...
Там, там, за склом...
Час загальмував...
Тисяча років померло учора, тисяча помре зранку, а в нас життя не закінчується, цигарка чадіє, кава дихає світанком, ми базікаємо про все і ні про що...      
Час зупинився...
А ось там, у іншому вимірі, там за ридаючим вікном, там на залитій слізьми вулиці, перша скрипка – проливний дощ напружив темп, переметнувшись з шістнадцятих на шістдесят четверті...
Блискавка обережно підморгувала, перевіряючи свої лампочки.
Грім заново просапав  баси, туби та гелікони...
Там, у піднебессі закручували грандіозне шоу...  
Волохата туча здвинув чорні брови раптом виблювала цілий фонтан холодної води.
Тікай, перехожий, як що встигнеш!
Блискавка підморгнув знов, на мить засліпила грім, що копирсався з трубами.
Той, осліплений та приголомшений, навмання вдарив в саму середину небесної тверді...
Він влучив!
Влучив у саму велику груду барабанів, литавр, тарілок та інших, прилаштованих для биття штуковин.
Всенькій оцей гармидер невигадливо хряснувся о землю.
Гупнув так, що автомобільні сигналізації, заскиглили мов безпритульні собаки.
Прокинувшись від цієї вакханалії вітер, позіхнув розправляючи крила - там на землі заграла маленька флейта пікколо.
Вітер прокрадався туди де дощ, блискавка та грім навіть кроку не могли навіть кроку ступити.
Наче крадій - крізь щілини, шпарки, отвори...
Наче коханець – у таємні, загадкові, незримі міста...
Наче священик – у потаємні глибочині темної душі...
Вітер – абстракція природи.
Його не збереш у долоню як наприклад дощ...
Він не перемкне очей, як блискавка...
Вітер – душа природи.
- Клятий вітер! – скаржився художник, хлюпаючи холодною водою у власних чобітках.
Вітер наддавав йому у спину, прискорюючи рух.
Художник спускався униз.
Андріївський, закінчився...
Художник спускався додолу...
Він раптом зупинився та зрозумів, що вже давним-давно нанизу, далі вже нікуди...  Він зробив крок на мостову, почув якийсь рух праворуч, та не встиг повернутися...
Він побачив просто перед собою двері. Старі, пошарпані... Вони відчинилися самі по собі і художник  зробив крок...
Ноги по щиколотки чавкнули у чорну, смердючу багнюку.
Перекошені, кривобокі, одноповерхові будиночки, позависали понад дорогою, збираючись човгнути у твань.
Вулиця була зовсім безлюдна.
Одинока, самотня, усіма покинута, п’яною ходою,  вона кривуляла проміж зірками... Підморгуючи сонними очами зі сплячих калюж, зірки показували перевернутий Чумацький шлях, мабуть намагаючись заплутати, оторопілого художника.  
Вулиця здавалася нескінченною, вона тяглася за небокрай, та загубившись десь там, у незбагненому, втомившись, та махнув на все рукою, завалилась мордою у багновище,  затягнувши непристойну пісню...
Треба йти... Він зробив крок... Багнюка апетитно зачавкала його черевиками...
Крок за кроком, художник підійшов до краю. Вулиця закінчувалась там... Він подивився униз. З шістнадцятого поверху земля вдавалась далекою і бажаною.  Від дома його відділяв лише крок... Крок уперед... До дому... До дому...  Тримай! Тримай мене мій янгол...

© OT VINTA, 08.06.2018. Свидетельство о публикации: 10050-161361/080618

Комментарии (15)

Загрузка, подождите!
Страница: 1 2
11
Camilla08.06.2018 23:25
Ответить
Мария Шелухина, присоединяюсь)
12
OT VINTA08.06.2018 23:29
Ответить

LikaL :

да это ж бездна поэзии!
прочитала одним духом, не отрываясь.
Николай Васильич гордился б тобой, Виталя)

Не факт чтоб гордился)но… пасипки...

13
OT VINTA08.06.2018 23:30
Ответить

Мария Шелухина :
А ты можешь его начитать и аудио выложить? Очень люблю звучание украинского. Хочется послушать.

та взагалі то чому б ні? алеж на то треба мати зайвий час на натхнення

14
LikaL09.06.2018 14:27
Ответить

и я — за! всецело.
только не торопись, текст поэтичный насквозь, красивый, его надо бережно...
и ещё одно: у меня личная просьба — убери, пожалуйста, богохульство из первой части. Оно шика не придаёт, но — грех на душу большой.

Последний раз редактировал LikaL 10.06.2018 11:38
15
OT VINTA11.06.2018 10:02
Ответить

LikaL :

и я — за! всецело.
только не торопись, текст поэтичный насквозь, красивый, его надо бережно...
и ещё одно: у меня личная просьба — убери, пожалуйста, богохульство из первой части. Оно шика не придаёт, но — грех на душу большой.

Боги народжуються та помирають, а спрага залишається!

 

и чо тут богоХУЛЬного? эт правда… практически истина)

Загрузка, подождите!
Страница: 1 2
Добавить комментарий

 
Подождите, комментарий добавляется...