Жартівники.
Рассказ / Читателей: 16
Инфо

Жартівники.

Нас було четверо. Така собі гарна четвірка, безбородих козаків.
Сьогодні мені“ грюкнуло” - двадцять п’ять...
Ми вирішили „вилізти” на природу, порибалити, попити горілку, поваляти дурня...
Що нас з’єднувало?! Юнацька безтурботність, квартири в одному під’їзді, любов до пива та дівчат, та мабуть ще крутий позашляховик совдепівского
виробництва, тобто „газон”.
Разом ми пролежували під ним як темпераментна мадамочка під палким коханцем.
Ми возилися з ним як матуся з власним малечою.
Наче лікар з хворим пацієнтом за добрячий гонорар.
Як старий дідуган з гемороєм.
Немов молодичка з першім трипером.
І ми підняли його на ноги, чи то на колеса...
Він бухикав немов безнадійний туберкульозник.
Він скаржився на біль у своїх металевих суглобах, а іноді трошки навіть попірдував, коли ми піддавали газу, намагаючись перегнати якусь ворожу іномарку.
Та взагалі він виявився доброю конячкою. Ми вщент розмалювали його драконами, це додало деякого гламуру, і вже за три дні ми встигнули підчепити по дівчині на вечір. Майже по дівчині, отже саме власнику джипу
на дівчат не таланило.
Я гадаю що вся проблема була в його язику. Можливо він і застосував в решті решт його за прямим призначенням, але до цього ні як в нього не доходило.
Язик відразу всихав коли поруч вимальовувалася якась дівчина.
- Я вас все катаю, а сам сексу не знаю! – гиркав він у наш бік, коментуючи власну невдачу поетичною римою.
Та це не заважало нам добре товаришувати.
Отож , піднявши нашого залізного скакуна на гумові ноги, ми вирішали вирушити у подорож.
- Місто набридло, нема нам тут місця, тікаймо звідси, тікаймо звідси!
Заримував наше рішення Дімон.
Саме він і був власником джипаря, коханцем невдахою, та починаючим поетом.
Першим у нашій команді був неперевершений красень Алекс, дівчата наче мушва падали йому під ноги. Під два метри на зріст, блакитні очі, довга, русява шевелюра...
- Чому не блакитного кольору я, о Алекс ти щастя, ти доля моя!
Кепкував з приятеля Дімон.
Третім у нашій банді був Піт. Мати назвала його Петром, але через ненависть до цього імені, ненависть, психологічне походження якої ми не змогли знайти, він змінив ім’я Петро на Піт.
- Звечора Піт до дівок як кіт, а зранку Петро тікає в метро! – коментував Дімон.
Четвертим був я. Дівчата називали мене Ніколя, за французький прононс, та невтримний язик. І хоча з лиця я був не красень, та внутрішня звабливість робила свою справу.
Друзі звали мене Кока.
- Кока по дівчатам дока! – римував про мене Дімон.
Отож ми вирушили у подорож. Що треба козакам на рибалці?! Горілка, пиво, презики ( на випадок зустрічі з русалками), мариноване м’ясо на шашлики, та якусь то вудочку.
З газика зняли брезентовий капелюх...
Гей! Гей вітер! Тримай наші кучері! Гей природа тримайся, ми їдемо до тебе!
- Тримайся природа, до тебе їдуть чотири урода! – горлав Дімон, крутячи баранку.
Перед самої подорожі я придумав та ввів у дію страшний план...
Я домовився з Алексом, налякати Дімона.
Та скажу ще, я змовився з Пітом нажахати Алекса, а з Дімоном - перелякати
Піта. Треба було якось розважитись на своє день народження...
Отже мені було найвеселіше. Я заздалегідь прикупив різні гумові морди, це були усякі там вампіри та відьми. Ще купив серце, яке заправлялося червоною фарбою, тож коли натискаєш то з серця б’є фонтан справжньої кровяки!
Ще я прихопив біле простирадло та всякого мотлоху у секонді.
Це все, нишком – тишком, заховав у свою торбу.
Поїхали кілометрів за двісті. Далеко..? А що робити! Я вже там колись то рибалив з батьком.
Гарний краєвид, чиста, прозора річка, лісок, поруч хутір...
Такий собі, на три, чотири хати, та п’ять бабусь на одного діда.
Тотальна – „глушпень”!
Відривайся на повну! Тому додали китайських феєрверків. Такій собі нічогенький арсенал, вистачить висадити у повітря двокімнатну квартиру.
День янгола треба було відсвяткувати по повній...
Шлях до цілі, подолали за чотири години. Враховуючи копирсання у нутрощах нашого „джипу”, та зупинкою „відкласти гробак”, і головне - „догнатися” по двісті на рило... Дімон як завжди „пролетів”...
Він крутив „баранку”, тикав у наш бік дулі, та скаржився на сумну долю...
- Комусь то п’янка, комусь – „баранка”! – коментував він власний філософський настрій.
Нарешті нас зіпхнуло з асфальту, та заколотило по сільському бездоріжжю.
Десь півгодини черепно – шлункової колотнечі і ми на „базі”!
Матуся природа!
Ненька!
Матуня!
Мамка!
Безмірна широчінь навертається невимушено у твоє, засране мегаполісом, брудне обличчя. Безбережний небесний океан, перекатує пухнасті буруни білих хмаринок, якась дрібна пташача сволота, тьохкає над самим вухом... Який на хрін - „ Sony долбі сурал”?!
- Дімон! Дрова!
- Піт! Горілку та пиво негайно втопити, хай остигає!
- Алекс! Почухай мені хребет!
Отож я диригував! Можу раз на рік відчути себе генералом?! Авжеж!
П’ять секунд і ми вже сиділи біля вогнища. Свининка, нещадно поколота шампурами, повільно підсмажувала боки, дратуючи райськім духом небесний янголів.
- Поздоровляємо з очком! – гаркнув Алекс, розливаючи горілочку.
- Головне ти не очкуй, головне щоб стояв..! – вставив п’ятак Дімон.
- Будьмо! – поставив крапку Піт.
Як гарно вона йде на свіжому повітрі! Мальовничий ландшафт довершував імпровізований стіл. Стареньке, бабусина ковдра сталася в пригоді. А на столі смакота!
Праворуч – суміш зеленого та червоного кольору, поєднання геометричних фігур, це свіженькі помідорчики впереміш з огірками!
Ліворуч копчена ковбаска, такі собі, скручені немов зародиш, кружальця.
Сало! Як що ви гадаєте що до шашликів сало не личить, то я відкажу що ви помиляєтесь, дуже...
Сала не буває мало!
Яке сало без цибульки? Ось вона - пікантний додаток до українського столу.
Є на столі й заморські гламури. Маслини. Мені особисто вони не до вподоби. Наче якась падлюка помочилася у банку.
Ківі, банани, ананас у вигляді консерви, тощо...
Та яка „поляна” без плавленого сирка?!
Це все дрібниці. Мізерна, жалюгідна прелюдія.
Апогей! Кульмінація! Олімп!
Шашлик дійшов!
З неба приснуло. Напевно Херувими вдавилися слиною.
Курячий дощик на п’ять секунд.
„Наливай, будьмо!”
Перша пляшка промайнула наче у бабусі молодість.
Геть одяг, голяка у річку!
Друга пішла!
Що там гламурненького?! Сало підсмажили на вогнищі. Туди ж на шампури хлібця.
Дімон вирішив перевірити – „піде” риба на оливи?
Почали шукати вудочку. Поки шукали, „роздавили” ще одну...
„Догналися” пивом.
Вечоріло. Сонце, втомлене нашою „тусовкою”, швидко прямувало за обрій.
Десь за ліском загорлав півень.
Вудочку не знайшли.
- До дівок би зараз... – оприлюднив наші думки Алекс.
- Це перша розумна пропозиція за весь день, - погодився я.
- Сонце лягає, у хлопця встає, що ж там у штанях бай бай не дає?! – миттю зреагував Дімон.
- Нам дуже потрібно щоб хтось дав! – буркнув Піт,
- Чи ти Галю не даси, за кружальце ковбаси?! – вставив Дімон.
- Отож треба подвигатися до села! – Алекс почав розсовувати „резину” по кишенях.
Сонце вже впало та заплющило очі.
Поки перехиляли за дівок, вже зовсім споночіло.
Дороги не було геть. Бідолашну машину кидало так, що ми вже думали їй гаплик.
Та ось через пару кілометрів замаячив вогник.
В’їхали просто в садок. Виявились що паркану нема зовсім.
З хати лунала музика.
- Напевно місцева дискотека, - зауважив Піт. – Налощимо пики селюкам, та промацаймо дівчаток на наявність незайманості!
Хати була збудована принаймні ще до царя „Гороха”.
Віконця були вщент закриті дошками - хрест на хрест.
- Весела хата! – прокоментував Алекс.
- Мабуть сільська „малина”, - буркнув Піт.
- Не чую поезій?! – я подивися на Дімона.
- Ми зайшли вночі до хати, сидів чорт там волохатий... - Дімон на мить замислився.
- Запитали: „Хто ти друг?!”, - додав я.
- Відповів: – „Тутешній глюк!” – закінчив Алекс.
- Дуже смішно... – Піт погрюкав у двері.
За мить музичному супроводу заткнули пельку. Декілька хвилин у хаті панувала її величність пауза.
- Очевидно злато ховають... – почав я, та нарешті дверцята заскреготали і в мене відвалилася щелепа.
На порозі стояла така красуня...
- У нас горілка, закусон та іменинник! – Алекс відразу перейшов у наступ.
- А в нас дівоча вечірка! – дівчина посміхнулася, і я відчув як загальмувалась колотнеча мого гріховодницького серця.
- Дівчата, - гукнула вона у хатню глибочінь. – Тут хлопці з міста!
- Я! Я! Дасиш фантастиш! – приснули з хатнього черева, ясні дівочі голоски. - Як що є горілка, хай заходять!
- Козаки вперед! – наказав Алекс.
- Наша горілка, ваша дірка... – пошепки прокоментував Дімон.
- Збочинець... – я ткнув його у спину.
Хата була убита. Зовсім. Ну геть. Підлога земляна, стіни розтріскані, зі стелі весь час сипався якийсь непотріб.
- Ця хатина залишилася мені від бабусі, - немов читаючи мої думки сказала дівчина. – Ми використовуємо її як дачу.
Перечепившись парочку разів через якийсь то мотлох, ми дісталися відносно великої кімнати.
Осередді припавши на одну ногу, стояв стіл, на якому стовбичила пляшка шампанського та усілякі солодкості.
Велика шафа з відламаними дверцятами заповнювала майже усе приміщення.
Трухлява канапа, та три обідраних стільця, завершували убогий інтер’єр.
- А де дівчата?! – разом запитали ми.
- Зараз, зараз, перевдягнемось... – пролунало десь із кімнат.
- Мене звуть Катерина... – дівчина протягнула маленьку долонь.
- Алекс!
- Піт!
- Дімон!
- Та я, Ніколя!
- Це наш іменинник! – загорлали хлопці.
- Поздоровляю!
Вона наблизилась до мене впритул, я відчув її звабливий запах, побачив безодні очі... Я зрозумів що попався.
- Поздоровляю! – повторила вона і несподівано для мене поцілувала мене просто у вуста.
- О! Є! Суперово!
Загорлали хлопці.
Я мабуть вперше у житті розгубився.
Мене врятувала поява її подружок.
- О! Є! Суперово!
Ще гучніше заволали мої друзяки. І було від чого. Ще п’ять красунь виплило наче у казці.
- Таня!
- Олена!
- Марина!
- Ольга!
- Одарка! Жартую – Вікторія!
Дівчата були вже такі як треба. Тільки зараз я помітив дві порожніх пляшки горілки, які стояли приткнувшись до зламаною шафи.
- Алекс!
-Піт!
-Дімон!
- Ніколя! Іменинник!
Щоб я провалився у тартари, мене поцілувала кожна...
Стіл наводнявся напоями та стравами, „сидюк” лаявся Віркою Сердючкою.
Алекс прихопив двох дівок та завалившись на канапу, щось ретельно їм „втирав” у вуха.
Піт теж часу не гаяв, Марина вже вішалась йому на шию.
Решта дівчат крутилася біля мене. Я був неперевершений. Язик наче помело. Мене несло...
Дімон як завжди залишився осторонь.
Він вдавав що ретельно накриває на стіл.
- За іменинника! – загорлав Алекс. – За стіл, за стіл, красуні.
Випили. Налили ще...
- Другий за кохання! – не вгамовувався Алекс. – На брудершафт, та цмокаємося!
Катерина була праворуч, Марина ліворуч. Я засосався з обома. Та на мій смак Катерина була солодкіша. Та як я помітив, вона теж на мене поглядала...
Поглядала так, що дух перебивало...
Я вже її хотів, я майже її кохав...
Алекс вже тягнув двох ляльок до найближчою, вільної кімнати.
Піт теж не гаяв часу.
- Самий час – пожартувати!
Шепоче Дімон мені на вухо.
- Треба було негайно почудити. Ще пів години і буде не до того...
У моєму серці незмірна боротьба –секс чи приколи?!
Але на що я тягнув весь цей мотлох?!
Я підморгнув незграбному Дімону, зробив вигляд немов треба негайно відлити, ти нишком вискочив на двір.
Сільська ніч... Тиша... Вічна дрімота...Зірки нависають над довбешкою, намагаючись трахнути тебе по кумполу.
Егоїст – місяць, розвалившись на пів неба, нахраписто виштовхує маленькі, різнобарвні зірочки.
Нічний цвіркун, приховавшись десь серед космічного простору, тихенько грає на нервах.
Десь виє собака. Щоб ти здохла!
Дімона немає...
Дзвоню йому на мобільний - поза зоною...
Мабуть таки когось підчепив.
Мене рухає...
Світобудова переміщується у зворотному напрямку.
Горілка...
Набрався...
Довбешка ще працює, план повинен бути виконаний!
Треба відлити!
Це благоліпна думка!
Це тягнеться мало не вічність.
Січовий міхур така безмірна штукенція...
Оце - „кайф!”
Окропив мабуть весь сад.
Дія друга – треба перекурити...
Дзвоню Дімону – поза зоною...
Невже цей статевий невдаха врешті-решт на когось заліз?!
Допаливши цигарку, витягаю на світ божій парочку страховидних личин.
Оце писки!
Ретельно одбираю найогиднішу.
Натягаю на плечі біле простирадло.
Та ти – відьма!
Аж самому жахливо...
Чи я вже надудлився?!
Музику з хати вже не чую.
Чую казна-яке квиління...
Напевно хлопці вже приступили до праці...
Обережно приникаю до оселі.
Якийсь дивний наспів.
Співають дівочі голоси, але це вже мабуть не спів, а якесь завивання.
Заходжу до кімнати, хлопців немає.
Назустріч випливає Катерина. На ній прозора, біла сорочка.
- О! Це дуже страшно! – вона знімає з мене маску, обвиває руками шию, та солодко цілує у губи.
- Ти мій! Ти мій! – шепоче вона, тягнучі до другої кімнати.
Двері до одної із кімнат на мить відчиняються.
Мені здається що я бачу Алекса, прив’язаного до ліжка. Зверху на ньому сидить оголена дівчина... На мить здається, що у руці вона тримає ножа...
Вона піднімає руку, та далі Катерина затягує мене у свою кімнату.
- Що там відбувається?! – я кидаю погляд на двері.
- Не зважай! – посміхаються дівчина. – Гра в садо – мазо...
Оглядаю кімнату.
Просто на підлозі біле простирадло. Довкола блимають свічки. По порожнім стінам прокочуються темні тіні.
У кімнаті більше нічого немає.
Хоча ні. Дзеркало. Велике, старе дзеркало.
- Чому дзеркало закрито чорною тканиною? – питаю я у дівчини, і не впізнаю власного голосу.
- Бабуся померла! – відповідає вона, стягуючи з мене сорочку.
- Співчуваю... – кажу я, знову не впізнаючи власного голосу.
Мені насправді моторошно.
Вона вкладає мене на підлогу, та повільно роздягається.
Вона красуня. Але в мене чогось не виникає бажання...
- Чого там так виють?
- Сестри плачуть по бабусі, - дівчина теж наспіває, та починає кружляти по кімнаті.
Вона кружляє, кружляє, наспівуючи на якийсь варварський мотив.
Примари по стінах починають прискорювати рух.
Мені починає здаватися що уся кімната крутиться навколо мене.
Здається що я чую крик.
- Здається що я чую крик! – повторюю я, вже в голос.
- Це годинник, - відповідає дівчина, продовжуючи кружляти по кімнаті.
Дійсно, я раптом дійсно чую як б’є годинник.
- Один, два, три, - рахую я, загинаючи пальці, щоб не помилитися.
Я рахую до дванадцяти.
Північ!
- Північ! – повторюю я голосно.
Дівчина сміється у відповідь, але цей сміх здається мені потойбічним.
- Чому не можна зняти з дзеркала цю ганчірку?! – питаю я, підводячись.
Дівчина миттю підбігає до дзеркала, розкидаючи руки.
- Не можна, не можна! – благає вона.
Я намагаюсь зірвати кляте, чорне покривало.
Усе!
Я дивлюсь на власне віддзеркалення.
- Не можна відкривати, коли у хаті покійник!
- Що ти верзеш?! – чомусь пошепки перепитую я.
- Що ти наробив! – дівчина падає на підлогу. – Цього не можна було робити!
Тіні по стінах починають божеволіти. Десь поруч лунає реготіння...
Наче я чую свиняче хрюкання...
- Моя бабуся була відьмою! – шепоче дівчина затуливши обличчя руками.
Я ледве чую що вона каже. Але з кожним словом холоднеча підкрадається до мого серця.
- Бабуся померла, та за заповітом її треба було привезти у цю стару хату, надіти їй на шию ярмо, та цілу ніч веселитися, відганяючи демонів, а опівночі спалити стріху.
Дівчина ридає.
Я намагаючись її заспокоїти, беру за біли ручки, та яке жахіття, замість обличчя на мене дивиться якась потвора...
Мене ось – ось знудить.
Треба ковтнути свіжого повітря.
Я кидаюся до виходу, по всій хаті темно...
Йду навпомацки. Щось скрегоче, порипує, черготить... Чую наче мене гукають. Наче десь з усипальні...
Втикаюсь у щось важке. Намацую тіло.
Це хто?!
- Це хто?! – кажу в голос.
У відповідь десь над вухом лунає іржання.
- Йди до мене! Йди до мене!
Здогадуюсь підсвітити мобільним телефоном.
Бачу картину, від якою моє серце зупиняється.
Просто поруч стоїть чорна домовина... У ній лежить стара...
Наче під гіпнозом я вдивляюсь у її обличчя.
Вона дійсно відьма!
Носяка крючком, довгі, сиві волосся, пальці скручені у передсмертній агонії...
- Йди до мене! – лунає з її вуст, і раптом вона розтуливши очі, хапає мене за руку.
Телефон випадає у мене з рук, я тікаю... Бігу у темряву...
Перечіпаюсь за щось, намагаюсь підвестись, та раптом відчуваю що стара плигає мені на спину.
- Агов! Покатай мене, козаче! – горлає відьма.
Неймовірними зусиллями скидаю бабку.
Б’юсь о стіни. Натикаюся на якусь істоту.
- Тікай! Тікай! – це Алекс.
Біжу на голос.
Намацую двері.
Двері до одної із кімнат на мить відчиняються.
Мені здається що я бачу Алекса, прив’язаного до ліжка. Зверху на ньому сидить оголена дівчина...
У руці вона тримає ножа...
- Тікай! – кричить до мене Алекс, намагаючись вирватися.
Дівчина підіймає руку.
- Ні, не треба! – кидаюсь я до ліжка.
Десь за дверми ховається ще одна дівчина. Вона просто кидається мені під ноги...
Я падаю на підлогу, останнє що я бачу – дівчина на ліжку встромляє ножа Алексу у груди, біле простирадло перетворюється на суцільну, червону пляму... Дівчина виймає з його грудей серце...
Мене накривають якоюсь ковдрою, та волочуть з кімнати.
Намагаюсь вирватися. Дарма, тримають міцно.
- Хлопці допоможіть! – вигукую через ковдру. – Алекса вбили!
Регочуть. Заходяться.
Відчуваю як мені поверх ковдри, зв’язують руки та ноги.
З голови знімають край ковдри.
Замість дівчат я бачу потворні пики.
- Відьми! Відьми!
Я не впізнаю власного голосу.
- Тікайте! Дімон! Піт! – волаю я. – Алекса вбили!
- Приведіть парубків!
Це стара, клята відьма.
Приводять хлопців. Вони немов несповна розуму.
- Чим ви їх обпоїли?! – горлаю я. – Я вас усіх повбиваю!
- Я ж тобі казала – не треба знімати з дзеркала покривала...
Це голос Катерини. Але замість її красивого обличчя, я бачу потворну свинячу пику.
- Починайте! – змахує рукою стара відьма.
У домовину вкладають Дімона. Він навіть не розплющує очей, щось белькоче на зразок душевно хворого.
- Тікай! Дімон! – волаю я так, що ц самого закладаю вуха.
Дімона вкладають у домовину.
Стара відьма достає ножа.
- Ні! Ні! Дімон!
Ще мить і відьма тримає у руці скривавлене серце мого товариша. Червоне заповнює хату. Відьма забризкана кров’ю мого друга, плигає зверху на мертве тіло, вона впивається зубами у його шию...
- Наступний! – заходиться вона пекельним гоготанням, повертаючи до мене залите кров’ю, обличчя.
- Піт! Прокинься! – це мій власний поклик.
На якусь мить в очах Піта я бачу вогник осмислення.
- Тікай! – кричу я, і він вирвавшись, пірнає кудись у темряву.
- Піймати його! Дурепи! – верещить стара відьма, і вони кидаються слідом.
Я не гаю часу. Кручусь, верчусь неначе змій.
Ковдра ковзка, через мить я вже на волі.
У цю мить у кімнаті з’являються дівчата, тримаючи скривавлене серце Піта.
- Він тікає! - це волає стара, та я затуляю її рота міцним хуком лівою.
Вона падає на підлогу, хтось намагається ухопити мене, та сорочка залишилась у другій кімнаті, вони хапають оголене тіло, по якому холодними струмками котиться жах.
Я вислизаю наче вуж.
Ще мить і я вистрибую з хати.
Підпираю двері драбиною.
- Суки! Кляті відьми! – голошу я бігаючи навколо машини.
Дві, три хвилини і я покінчу з цією гидотою!
З хати горлають на різні голоси.
Нехай! Я не зважаю на дурниці.
Спалити стріху?!
Це замало!
Я підпалю хату, та підсмажу кляте відріддя!
Відьмам не втекти, вікна забиті, двері міцно підперті!
Їм гаплик!
- За хлопців! – кричу я скрізь дірки у вікнах, та кидаю туди феєрверки.
Каністра з бензином довершує справу.
Запальничка?!
Так, в мене є запальничка!
Я запускаю червоного півника!
У хаті виють, ридають, благають...
- Щоб вам горіти у пеклі!
Мене нудить.
Мабуть відьми щось підсипали у їжу.
Хата палає!
Стогнання та крики заглушають вибухи петард.
Тепер там пекло!
Я сідаю в машину... Тікати! Тікати подалі.
Я тисну на педаль газу...
Хутчіш!
Всесвіт прокручується навколо мене.
Я їду геть.
Машину кидає, мене накриває забуття.
*************************
Голова. Страшенно болить голова. Довбешка розколюється навпіл.
Відкриваю очі. Блакитне небо вітає мене з добрим ранком.
Десь горлає півник.
Оглядаюсь.
Перевернута машина відлежується у канаві.
Я лежу подалі, метрів за десять... Сорочки на мені немає.
Все тіло у подряпинах та синцях.
З жахом починаю пригадувати події минулою ночі...
Ледь – ледь підвожусь, шкутильгаю до машини.
З п’ятої спроби, перевертаю „джипаря” на колеса.
В машині повний гармидер.
Складаю речі. З сумки Дімона випадає листівка.
Це поздоровлення з днем народження.
У цей святий день, ми вітаємо друже!
Нехай тебе любить і спека, і стужа!
Завжди щоб було і в кишені і в пузі
Бажають сто років життя, твої друзі!

Сльоза мимоволі покотилася по моїй щоці, та раптом вона застигла, похолола разом з моєю душею.
Я перевернув другу сторінку і прочитав...
„ Дорогий друзяко! Знаючи що ти великий бешкетник, шалапут та хуліган, та полюбляєш розіграш, ми вирішили розіграти тебе на день твого народження.
Дівчата – Катерина, Таня, Олена, Марина, Ольга, та Вікторія, люб’язно погодилися прийняти участь у забаві.
Вони вивчаються на театральному...
Катерина бачила тебе у клубі, ти її дуже сподобався.
Маска, домовина, хата за наш рахунок.”
„З днем народження, друзяко!!!”

© Виталий Терехов, 06.02.2016. Свидетельство о публикации: 10050-126820/060216

Комментарии (5)

Загрузка, подождите!
1
Вадим06.02.2016 18:53
Ответить

 

Хай живе Українська мова!
 

2
Ответить

Вадимка :

 

 

 

Хай живе Українська мова!
 

хай хай)))

3
Удав08.02.2016 12:22
Ответить

Гарнэнько!!!!.. :)))
С уважением, Удав.

4
Ответить

Удав :

Гарнэнько!!!!.. :)))
С уважением, Удав.

Будьмо!

5
Ответить

Дякую! Чудово!!браво!!!

Загрузка, подождите!
Добавить комментарий

 
Подождите, комментарий добавляется...