Скрипаль в законi
Рассказ / Читателей: 14
Инфо

Скрипка. Мабуть це перше що я запам’ятав у дитинстві.
Ще холоднечу...
Страшезну, гостру як лезо бритви. Проникаючу у мозок. Сковуючу м’язи. Перебиваючи подих, студінь закрадалася до найвіддаленіших закуточків моєї душі. Разом з Паганіні, Вівальді та Чайковським.
Музику я зненавидів з дитинства.
Мій батько помер за тиждень до мого народження. Потім я дізнався що його вбили за борг. Він заборгував граючи у покер.
Квартира пішла слідом. Бандюки. Лиховісні дев’яності.
Мати жебракувала. Вона грала в підземних переходах, я стояв поруч, мерз, плакав і нам давали гроші. Мати пиячила. Коли я вже почав себе усвідомлювати, ми вже мешкали у задраній, засратій квартирці на дванадцять квадратів. З нами жив дядько, якого я називав Серж. Потім я дізнався що це біла його кличка. Чому кличка, а не прізвисько?! Тому що він був крадій.
Кишеньковий злодій.
Він ні коли не підвищував голосу. Ні коли не пиячив, тільки багато курив. Курив недорогі цигарки, хоча мав змогу балуватися сигарами.
- Звичка – друга натура! – повторював він, підкурюючи „Ватру”, та звертаючись до мене.
Він любив мою матусю. Він пробачав їй пияцтво, нічні загули.
Я пам’ятаю ці ночі, коли Серж смалив на кухні...
В такі часи я до ранку дивився телевізора, поки не засинав перед блакитним екраном.
Серж все смалив, та смалив. Він не бив мою мати. Жодного разу. В якому би вона стані не поверталася до дому.
Моя мати була красуня. Чорне, довге волосся. Величезні блакитні очі.
Серж раз за разом спускав залицяльників зі сходів.
- Відстоюй своє! – казав він мені.
Взагалі за мою освіту вболівав саме він. Мати, час від часу, коли кидала пити, вчила грати мене на скрипиці.
Це для мене було наче ножакою по серцю. Вона лупила мене по макітрі.
- Ти посередність! – приказувала вона, допадаючись до мене. – Посередність, як твій батько – небіжчик.
Перший мій талант помітив Серж.
- У хлопця гострий ум, блискавична швидкість, та акторський дар.
- Дурниці, - відповідала мати. – З нього не вийде нічого...
Вона заходилась жалітися на долю, плакати...
До цього сценарію я вже звик.
Потім їй треба було вгамувати нервову систему, вона випрошувала гроші у Сержа, іноді через сварку, та пленталася до найближчого гадючника.
З чого почалась моя кар’єра?!
Перший гаманець я поцупив у школі, вчителька по математиці була така собі респектабельна качка.
Я підгріб її гаман просто з сумки. Мені було сім років. Я був дуже старанний учень. Я накупив собі цукерок, пепсі та цигарок. Цигарки продавала стара, бридка бабка, невигадливо біля школи.
Всім було до дупи.
Це перше що я усвідомив.
Всім все до дупи!
Я накурився до ригачок, всі цукерки вилетіли з мене, збризкав шкільну парашу дорогим шоколадом.
Шкільний лікар дуже злякавшись, негайно відправив мене до дому.
Але що зробив я?! Наступним уроком – йшла фізкультура. Я повернувся.
Я вже знав що чергова яка стовбичить „на дверях”, ходить до трудовика. Так, я був дуже спостережливий.
Мене ні хто не помітив.
Я просочився до класу, та безпосередньо підкинув пустий гаманець, одному вилупку, який знущався з того що я такий „дохлий”.
Цього мене ні хто не вчив...
На другий день почалось!
Через тиждень його перевели до іншої школи.
Це мені сподобалося!
Два тижні я ходив по школі придивляючись.
Наступною жертвою стали „старшаки”.
Вони постійно ображали нас – малечу. Особливо під час обідньої перерви.
Їдальня – ідеальне місце злочину. Яка тут штовханина біля входу!
Гроші тут вилежуються просто по кишенях. Що мені треба?! Незайманому звабами світа сього. По п’ятірці. По троячці.
Раз! І грошенята перебігають до мене.
Казка раптом закінчилася. Мою руку схопили. Я відчув холоднечу. Страшезну, гостру як лезо бритви. Проникаючу у мозок. Сковуючу м’язи.
Мене повели до завуча, викликали батьків.
Прийшов Серж.
Він уважно вислухав звинувачення. Попросив не кричати на семирічного хлопчину, вибачився перед всіма та відвів мене до дому.
Мамки не було. Я чекав на покарання, та його не відбулось.
- Розказуй, синку як ти почав?!
Серж вперше назвав мене сином. Я раптом заплакав.
- Давай домовимося що ці сльози будуть останні у твоєму житті!
І я йому це пообіцяв. Пообіцяв, але через десять років порушив слово...
А зараз я стояв перед Сержем, з розтертими по обличчю сльозами, впереміш з сопляками, та завзято розповідав нехитру історію свого злодійства.
Хід з підставою йому дуже сподобався.
- Це у тебе в крові, - зробив він висновок, вислухавши оповідання до кінця.
Він закурив. Довго мовчав. Він мовчав, а я дивився йому у вічі, намагаючись просякнути в його подумки.
- Твій батько був крадій, він крутив великі афери.
Він трохи помовчав, смакуючи цигарку.
- За ніч він вигравав машину та дачу на морі. А зранку він був вже шарпаком.
Він випустив сіру купу диму. трохи помовчав.
- Його зарізали за борги, - він знов замовк, немов би вшановуючи пам’ять по батькові.
- Ось чим я заробляю собі на життя, не приведи тобі Господь таку долю, Серж показав мені свої руки. – А втім на все його воля...
Матері він так і нічого не сказав. Невдовзі, перед самими новорічними канікулами, мати пішла трошки випити, тай не повернулася.
Її знайшли десь біля лісосмуги, з перерізаною горлянкою.
- Вона була хвойдою та алкоголічкою! – почув я за спиною на похоронах.
Через два дні я пустив червоного півня той сучці, яка це сказала.
Через три тижні Серж всиновив мене. Тепер він став моїм офіційним батьком.
У школі я вже не крав. Але це почуття, наче наркотик, впилося в мою душу.
- Не кради там де мешкаєш! – якось проронив Серж.
Серж відправив мене до музичної школи.
- Ти повинен вчитися грати на скрипці, - промовив він. – Твоя мати цього бажала.
Я йшов на черговий урок. Як я ненавидів це...
Ні я не крав у вчительки.
Я йшов на урок, раптом якийсь то дядько, у такій собі шубі, норковій шапчини...
- Гей, - каже до мене. – Малий! Де тут така ото вулиця?!
Я бачу що він на підпиту.
Він дуже балакучій.
Його донька теж грає на піаніно.
Він сам колись грав на баяні.
А головне з його кишені виглядає товстенний портмоненчик!
- Потримайте футлярчик, - кажу я йому. – Я зараз вам намалюю як туди потрапити.
Дядько розплився у посмішки. Наче хтось жбурнув у лужу добру каменюку.
Він обережно підтримує футлярчик, а я тим часом малюю на нотах напрямок руху.
Він каже що я гарний хлопчина, майбутній Паганіні, та всяку дурню.
Я відаю йому малюнок, забираю футлярчик, роблю лапкою „арівидерчі”, та прямую до музичної школи. Дядько йде собі.
Де портмоне?! Вже давно у мене.
Це відбулося настільки швидко, що навіть я сам не збагнув – коли...
На сорок днів я накупив квітів, на двісті гривень.
Влітку на канікули я с Сержем поїхав до моря.
Я вперше побачив море. Я стояв і дивився, з розкритим ротом, випустивши з рук футлярчик зі скрипкою.
- Дурнику, - усміхнувся Серж. – Скидай одяг, та мерщій у воду!
Я так і зробив.
Це була фантастика!
Але ми проїхали не гріти свої кістки. Ми приїхали працювати.
На свої вісім років я непогано „наблатикався” пілікати на скрипці.
І це враховуючи всю ненависть до цього музичного інструменту.
Отож я грав собі у місцях найбільших людських „движух”.
Грав та дивився як працює Серж. Він насправді був віртуозом.
І дивлячись на нього, я зажадав бути кращім.
Він купував мені все що я хотів. Через тиждень у кімнаті де ми жили, з’явився телевізор ти ігрова приставка.
Він купував мені усілякі „шмотки”, хоча на „діло” я виходив в дерті. Це був психологічний хід.
Він весь час дивився за мною. Але я крав перед самим його носом.
Ми приїхали до дому, справжніми багатіями.
Я продовжував ходити у школу.
Потрохи лазив по кишеням, так, собі на солодкості.
Влітку ми знову виїхали до моря.
Все було гаразд. Та одного разу Серж не повернувся.
Я чекав на нього весь день, ніч... Зранку до кімнати у якій ми жили, прийшли міліціонери.
Мене забрали до відділка, довго розпитували. Я удавав з себе дурня, такого собі – „лоха”.
Через чотири години мене зі співробітником міліції, відправили до дому.
Дома почалися приколи. Мене забрали до дитячого будинку. Родичів у Сержа не виявилася...
Тільки там я провідав, що Сержа закололи „швайкою”.
Це мені повідомили „старшаки”.
Я колись пообіцяв йому не плакати, і на цей раз я стримав обіцянку.
Скрипку я розбив в першій ж день, коли мене вирішили випробувати на вошивість.
Я розтрощив її об довбешку одного з старших хлопців.
Мене добряче побили, прибіг директор, довго запитував – хто?!
Я мовчав.
Так я став „своїм пацаном”.
Більш мене на хто ні торкався.
Хлопці поділялися на кілька кланів.
Молодші – „слиньки” випрошували на вокзалі. Старші – нишпорили по кишенях. Але робили це геть бездарно. Еліта – нічого не робила, збирала данину, та нюхала клей.
Це були справжні гобліни.
На свої дев’ять років, я виглядав як на сім. Така була в мене статура.
За тою статурою мене й відрядили у молодшу „бригаду”.
Треба було випросити що найменше полста...
Тобі йшла - п’ятірка...
Отака арифметика...
Я шив дурня, йшов на вокзал, ніби то випрошувати...
Та поки я йшов, у мене в кишені вже грілася сотня...
Але я пам’ятав – всім на всіх...
Я звертав з напрямку вказаного „старшаками”. Йшов гуляти по місту.
Іноді я нагулював до п’ятисот гривень.
Знайшовши парочку потаємних куточків, я переховував гроші, а дрібну решту віддавав „старшим”.
Минуло кілька років. Кілька сірих, мишастих, безликих років.
Шістнадцять. Я отримую паспорта. Прописувати мене було нікуди. Квартира Сержа випарилася у невідомому напрямку. Шахраї сучі...
Та на той момент по пробігши по своїм „заначкам”, я нарахував грошенят щоб зняти непогану однокімнатну квартирку, добре одягтись, тощо...
Я пішов геть з притулку, пославши всіх до біса.
Хоча на той час, я вже сам був у „старшаках”, і збирав данину.
Отож я перегорнув цю сторінку, я почав працювати сам.
Квартиру треба було привести до ладу. Я купив собі таку собі скрипочку, з гарненьким футлярчиком. Ноти майстра Паганіні, завжди були поруч.
Я так і грав на ті вісім років. Та це було вщент не важливо.
Головне гарний „понт”.
Скромненький костюмчик, біленька сорочка, краватка. Акуратні черевики.
Що ще?!
Маленький нюанс. Окуляри.
Учень консерваторії. Добрий імідж!
Уявіть - до вас підійшов такий сором’язливий хлопчина, він трохи заїкається, червоніє, як що ви пані. Він дуже витончений, та люб’язний, як що ви пан.
„Як пройти на таку собі вулицю?!”
„Ах, вибачте я не запам’ятаю.”
„Потримайте скрипочку, я зараз запишу.”
А влітку до моря!
Білий костюм. Чорна краватка.
Ні яких ресторанів, ні яких спиртних напоїв. Я добре пам’ятав долю власної матусі.
Обережність, ще раз обережність.
Я добряче запам’ятав жереб Сержа.
Ні яких азартних забавок.
Я пам’ятав фатум свого батька.
Життя котилося по колії, і вибратись з неї я не міг тай не хотів.
Мені виповнилось сімнадцять коли я побачив цю дівчину.
Мою увагу привернули її очі.
Погляд неземний, начеб то з іншого виміру.
Вона йшла мені на зустріч і на якусь мить сконцентрувала свій погляд на мені.
Та цього було досить.
Вона пройшла мимо, та я приголомшений стояв посеред вулиці.
Хтось з перехожих штовхнув мене, розвернувши у зворотному напрямку.
Я пішов за дівчиною.
У голові варився суцільний безлад.
Я не міг знайти причину підійти та познайомитися...
Та я сам вигадав привід.
- Дівчино, - я наздогнав красуню. – Це не ви упустили гаманця?!
Вона спочатку подивилась на мене, потім на відкриту сумочку.
- Дякую, - відповіла вона, забираючи з моїх рук, власний гаманець.
- Треба бути обережним, - я пішов поруч. - Зараз такий час...
- Я завжди забуваю застібнути сумку, - відповіла вона посміхаючись. – Мене звуть Олена.
- Серж, - чомусь збрехав я.
Мене понесло. За мить я перетворився на нестримного оратора, красномовця.
Через п’ять хвилин ми вже сиділи у кафе, безтурботно поїдали морозиво, та балакали про все на світі.
Я закохався. Вона була на рік молодша за мене, такі от собі – Ромео та Джульєтта.
Вирішив „зав’язати”. Та дарма...
Треба було робити подарунки. Дорогі квіти. Вишукані парфуми. Вона була вражена.
Отож, я закружив дівчині голову.
Я брехав, брехав на кожному кроці.
Як я міг пояснити звідки беруться такі гроші?!
Отже я, молоде обдаровання. Гастролі. Корпоративні вечірки.
Непокоїло тільки одне. Вона весь час благала щоб я заграв на скрипці.
І я продовжував брехати. Я вигадував всілякі нісенітниці. Про безцінну скрипку, яку не можна носити по вулиці, про те що не виступаю тільки на закритих вечірках...
Це трапилось несподівано, як і все у житті.
Вона не прийшла на побачення.
Мобільний телефон не відповідав.
Я подався до її квартири.
Двері відчинила жінка.
- Ви певно Сергій?! – запитала вона. – Я її мати. Трапився нещасний випадок, Олену збила машина.
Я відчув як від мене тікає земля. Я летів у чорну безодню...
- Заходьте, я все розповім.
Із того що вона мені розповіла, я зрозумів що Олену збив якийсь п’яний покидьок, що вона зараз у лікарні, стан дуже тяжкий, терміново потрібна операція.
- Я знайду гроші! – сказав я, кидаючись на вулицю.
Вулиця, це мій хліб, моя годувальниця, моя матуня.
Я кружляв по місту, кружляв наче навіжений, геть забувши про небезпеку.
Риболовні місця – готелі, вокзали, ринки.
Взагалі я не працюю по таким „точкам”, тут все знаходиться під „кришою”, тож треба віддавати „доляху”. Та зараз не до правил.
Я прямую до залізничного вокзалу.
От де ельдорадо! Тут працюють місцеві... За порушення території, запросто встромлять „фінку” у печінку.
Та у мене немає вибору.
Купую букетик квітів, удаю з себе зустрічаючого поїзд „лоха”.
У натовпі, наметаним оком, помічаю „колег по цеху”.
Видивляюсь клієнта. Працювати треба віртуозно. Тут з трьох боків – пастка.
Клієнт, „менти”, колеги.
Минає пів години. Чую по гучномовцю, що прибув поїзд з Москви.
Це мої клієнти. Бігу з просвітленою посмішкою на зустріч!
З стороннього боку повинна скластися думка, що молодий студент забувши номер вагону, бігає по перону як пердя по ярмарку.
Це не той!
І це не підходе!
Ось він!
„Шифрується!”
Скромний костюмчик, така собі сорочина...
Та мене важко обдурити.
Дорогі черевики. Не менш коштовні окуляри, та такий же ж годинник.
В руці він міцно тримає спортивну сумку. Він поспішає, і весь час оглядається.
Йди за ним. На мою вдачу він прямує до камер схову.
Я не йду слідом, я чекаю його на виході. Він мій!
Оглядаюсь, наче „братів по професії” поруч немає.
Ось і він. Проходжу поруч, момент і квитанція у мене. Гаманець викидаю, дрібні гроші у кишеню.
Мерщій у низ, через три хвилини сумка у мене. Йду геть. Подалі від місця злочину. Сумка важка. Серце колотиться – чує наживу!
Не в змозі терпіти, відкриваю сумку...
Небо за мене!!!
Сумка до верху забита грошима!
Це наче у казці!
Яка казка без злодіїв?!
- На чужій власності пасешся?!
„Вистежили!”
Не повертаючись кидаюсь у бік, через огорожу. Тікаю по якомусь смітнику.
Міцно тримаю сумку. Я не маю права кинути це. Це життя моєї дівчини.
- Стояти! Сука!
Оглядатися нема часу. Чую що відриваюсь. Ще, ще...
Раптом щось влітає у потилицю. Падаю.
„ Падлюки, кинули цеглину у спину!”
Навалюються зверху. Б’ють. Сумку не відпускаю.
Намагаюсь повернутися, щоб розгледіти їхні пики. Та марно. На голову навалюється пітьма.
Свідомість повертається казна-якими фантасмагоричними картинами.
Я бачу Сержа, граючого на палаючий скрипці. Бачу мати яка кличе мене у нову квартиру. Заходжу та бачу закриту домовину. Мати відкриває кришку, там я. Далі бачу Олену. Вона посміхається, та щось мені промовляє. Я не можу зрозуміти про що... Це мене непокоїть, я на мить прокидаюсь, бачу незнайомі стіни та чужі лиця...
- Він отямився...
Стіни пофарбовані у гидотного, зеленого кольору.
Два варіанта. Тюремна камера, чи лікарня.
- Доктор, він отямився!
Вже краще.
До ліжка підходить лікар.
- Ну вам козаче й попало...
Я мовчу, вираховую ситуацію.
Згадую останні події.
- У вас, любий мій, ножове поранення, - каже він. – Не страшне, але три тижня пробудете у нас.
„ Отакої, треба чекати на міліціонера.”
- У вас є рідні, батько, мати?!
- Ні, я безбатченко, - я намагаюсь підвестись.
- Ні, ні, - заперечує лікар. – Це вам суворо заборонено.
- Приглядайте за ним, - звертається він до медичної сестри, та зникає з палати.
- У мене залишився мобільний?! – запитує я у товстої тітки, у білому халаті.
- Ні, любчику, - бубонить вона, набираючи у шприц якусь гидоту. – Вас знайшли на смітнику, побитого з колотою раною.
Я оглядаю перев’язану грудину.
- От, от, - каже вона, спостерігаючи за моїм поглядом. – Як би ніж не зламався об ребро, ви б були вже на небесах.
Вона встромляю в мою руку іглу, я засинаю.
З ранку на мене вже чекає слідчий.
Він у цивільному, та я впізнаю „ментів” за кілометр.
Традиційна процедура. Прізвище, ім’я, та по батькові.
Розпитує, перепитує, з’ясовує. Така робота. Нишпорить.
„Не знаю, не пам’ятаю, не розумію.”
Він відчуває що я „мутний”.
Відчуває, але зловити мене на слові у нього не має підстав.
Я обережний, я дуже обережний.
Я „фільтрую” кожне слово.
Адже я не „засвічений”.
Мої - „чорні” пальчики, ні де не зареєстровані.
Він покидає мене, та я відчуваю що не надовго.
Та зараз всі мої думки про Олену.
Я розпитую медичну сестру про дівчину.
Вона обіцяє дізнатися, та по очах я бачу що їй – байдуже.
Всім на всіх ...
На третій день лікар дозволив потрохи вставати.
Я плентаюсь по під стіночкою до параші.
Бачу порожню палату, джинсовий костюмчик на бильцях.
Черевики завузькі.
У кишені мобільний, та сотня „гривнюків”.
Я вже поза зоною лікарні.
У голові паморочиться, намагаючись не впасти, хапаюсь за деревину.
- Вам погано?!
Піднімаю очі, мене „заклинює на повну”.
Це той чолов’яга, у якого я поцупив сумку з грошима.
Я щось белькочу у відповідь.
Він бере мене за руку, обережно, наче власного сина.
Поруч лавочка.
- Може лікаря?! – питає він.
- Ні, ні, все гаразд, - відказую я. – Лікарі роблять справжні чудеса.
- Таке трапляється, - каже він. – Але не у моєму випадку.
Я відчуваю як промокає під курточкою, футболка.
Напевно шви розійшлися. Мені моторошно, підвестися не можу.
Чолов’яга щось говорить.
Я чую про щось знайоме.
Напружую останні залишки волі, щоб не втратити свідомість.
Що, що він каже?!
Про щось відоме, близьке...
- Я перепрошую, про кого ви розповідаєте?! – запитую я, вдивляючись йому у вічі.
Очі... Чому я не вдивися у його очі там, на залізничному вокзалі?
Адже я завжди вдивляюсь в очі „клієнта”...
Часу, часу було обмаль...
Це її очі...
Мабуть я марю...
- Про кого ви розповідаєте?! – знов перепитую я.
- Оленка, моя, Оленка! Лікарі були безсилі...
Він затуляє обличчя руками.
- Це я винен, тільки я, - каже він, погойдуючись на лавочці. – Я не повинен буз залишати гроші у камері схову...
Я йду, ні, я тікаю геть... Тікаю...
Очі, я бачу, бачу її очі...
Я йду до них, йду...
Холоднеча, страшезна, гостра як лезо бритви... Проникаюча у мозок... Сковуюча м’язи... Перебиваюча подих, студінь накриває мене білим саваном.

Скрипка. Мабуть це перше що я запам’ятав у дитинстві.
Ще холоднечу...
Страшезну, гостру як лезо бритви. Проникаючу у мозок. Сковуючу м’язи. Перебиваючи подих, студінь закрадалася до найвіддаленіших закуточків моєї душі. Разом з Паганіні, Вівальді та Чайковським.

© Виталий Терехов, 08.02.2016. Свидетельство о публикации: 10050-126906/080216

Комментарии (9)

Загрузка, подождите!
2
Лопухильда21.03.2016 13:03
Ответить

Васисуалий, тебе бы фильмы снимать по своим же талантливым сценариям.  Мощно пишешь! Глубоко — вверх-внизи  и в ширь во все стороны.

3
Ответить

Лопухильда :

Васисуалий, тебе бы фильмы снимать по своим же талантливым сценариям.  Мощно пишешь! Глубоко — вверх-внизи  и в ширь во все стороны.

и шо? таки на мови оце прочлы?

4
Лопухильда21.03.2016 21:58
Ответить

Оце разом усе, як  припала! Як припала!..

5
Ответить

Не очікувала.Круто! На одному подиху читається.Бажалось, щоб кінець був щасливий(не знаю який)… Але ж такий кінець правомірний.Я вражена силою цього розповідання.Дуже!!! Спасибі.

6
Ответить

Вика Корепанова :

Не очікувала.Круто! На одному подиху читається.Бажалось, щоб кінець був щасливий(не знаю який)… Але ж такий кінець правомірний.Я вражена силою цього розповідання.Дуже!!! Спасибі.

и вам хай щастить!

7
Ответить
8
Ответить

Потім я дізнався що це біла його кличка.      була).   да там много мелких. короче забей.

 

 Прочла. Талант не пропьешь), очень классно!

 

Последний раз редактировал Виктория Кравцова 03.08.2017 18:50
9
Ответить

Виктория Кравцова :

Потім я дізнався що це біла його кличка.      була)

да уже говорил… изначально на русском писал, потом на украинский переводил как вариант кино сценария… редкцией не занимался… так что пардонте...)

Загрузка, подождите!
Добавить комментарий

 
Подождите, комментарий добавляется...