Виконуючий бажання.
Рассказ / Читателей: 26
Инфо

1.

Ніхто не пам’ятав його ім’я. Кажуть він змалку був наче не сповна розуму,
весь вільний час тікав у поле, та розглядав небеса.
А вільного часу в нього було не багацько.
Його мати померла коли він ще на чотирьох кінцівках бігав по під стіл. Батько невдовзі оженився вдруге, та почав штампувати діточок, собі на радість хлопцю на каторгу.
Це дійсно було для нього каторгою, він був щось на зразок попелюшки, подай це, зроби то, збігай туди, заколисуй малечу...
Вчився він погано, не тому що не мав хист до наук, чи був недотепним, просто у хлопчика не вистачало часу.
Він був схожий на батька, але очі в його були як у матері. Мабуть за ті очі мачуха й зненавиділа хлопчину.
Очі у нього були ясно – сині, наче небо в яке він дивився коли убігав у поле.
З чого почалася ця історія ніхто зараз вже й не згадає. Кожен розказує, що він був першим. Але це звичайнісіньке людське фанфаронство. Ще не один хвалько не вмер від скромності.
Фактично першою це помітила мачуха. Це було якась дрібнота, може молодша донька вередувала щось випрошуючи, чи хтось із старших діточок витребенькувався, бажаючи щось ексцентричне. Бо мачуха виховувала свою дітлашню - борони боже пташка пролітаючи у теплі краї, чвиркне біленьким на кумпол...
- Ти ледарюга, - вона зранку паплюжила хлопця. - Марно харч переводиш...
Мачуха гупнула об стіл вищербленою часом тарілкою.
Він пам’ятав цей посуд з малеча. Вона була його, лише його... Ще в нього була власна дерев’яна ложка, та алюмінієва кружка. Ручка в неї давно відвалилася, тож коли чай був дуже гарячий хлопчик звішував рукав, хапав кип’яток, та біг на вулицю. Дивитися у небо.
- Ти поглянь, поглянь, на свого доробала, - чортихалася мачуха звертаючись до чоловіка. – Він у тебе несповна розуму.
Чолов’яга вже давно перестав бути господарем у власної оселі.
- Синку, - промовляв він, розводячи руками. – Йди до хати, бо мати гнівиться.
- Вона мені не мати! – відмовляв хлопчина, продовжуючи розглядати синю безодню.
Так от, одного такого ранку вона наче з’їхала з глузду.
Вона насипала в вищерблену тарілку зсохлої каші. Масло туди не лягало.
Воно слалося товстими скибами по тарілках власних діточок.
- Ти ледарюга, марно харч переводиш... Хоча би щось корисного зробив за для власної родини!
- Що ви власно бажаєте?! – запитав хлопчина.
За столом зареготали.
- Де твоя лампа?!
- Тебе звуть Аладін?
- Хочу яхту!
- А я будиночок на Кіпрі!
Родина глузувала. Брати, сестри і навіть батько насміхалися над хлопчиною.
- Я хочу щоб мої зуби на ранок були рівнесеньки!
Це пролепетала молодша. Їй дійсно треба було ставити на зуби вирівнюючи скоби.
- Зранку вони матимуть нормальний вигляд! – впевнено промовив хлопчина.
Новий вибух гоготання наче землетрус загойдав оселю.
Хлоп’я вискочило зі столу, та вибігло з хати.
- Твій дурко знов у поле побіг! – гаркнула мачуха, стріляючи блискавками з очей. – Треба відправити його на свиноферму, хай там гній перебирає, хоча б яка користь з нього буде. Лишня копійчина в господарстві ні коли не зайва.
- Та добре, добре, – батько закивав головою. – Так і зробимо.
Батько пішов на роботу, хлопець не з’являвся.
Величезна гора немитого посуду маячила на столі, підлога була не вимита, паркан не фарбований...
- Я пообриваю йому вуха! – мачуха відправила старших до школи, відвела молодшу до сусідки та пішла шукати хлопця.
Малий лежав на камінні. Каменюка був величезний, мабуть як добряча канапа. Малий лежав та просто дивився у небо.
- Клятий ледацюга! – мачуха гавкнула, так що з поля піднялась зграя чорноголових воронів. Вони учинили такий ґвалт, що злякана мачуха закрив очі присіла просто на землю.
- Геть, йдіть геть! – горлала вона.
Ворони й не думали улітати, вони навпаки кружляли навколо переляканою баби, намагаючись дзюбнути її по кумполу.
Жінка либонь вирішила що настала її остання година. Вона заголосила наче пожежний ревун. Ніхто мабуть не узнав чим би це скінчилося, та в цей час
неподалік, біля річки рибалили парубки, вони й почули крики та прибігли на допомогу.
Баба мала поганенький вигляд, круки встигли добряче пошматувати її одяг, та роздерти пику. Малого на камінні вже не було, він мабуть злякався та втік.
Не з’явився він й вечеряти. Мачуха проклинала на всі чорти чоловіка та його придуркуватого вилупка.
Усе змінилося наступного ранку. Замість півня, родину розбудила молодша.
- Мамо! Мамо! – кричала вона, бігаючи по хаті.
Всі поскакувалися вважаючи певне, що у оселі пожежа. Малече бігало по хаті, тримаючи у руці дзеркало.
- Мамо! Подивись! – вона роззявила рота. – Всі зуби у мене рівні - рівнесеньки!
Мати ухопила малу за щелепу та заглянула до рота наче у кухву з помідорами.
- Дідько мене забери! – зойкнула баба.
- Дай подивитися й нам! – загорлали брати.
- А дзуськи! Хто мене дражнив - мала, мала, у кривих зубах діра! – малеча висунула язика, потім сховав його, закрила рота і показала дулю.
- Хлопці, бігом снідати і мерщій до школи! – жінка щось задумала.
Це раніше люди були забиті, затуркані, загнані у стійло.
Зараз кожного дня по телевізору про екстрасенсів, чаклунів, хіромантів та іншу невивчену наукою силу розповідають.
Баба була, не така вже й дурна. Вона послала чоловіка до поля.
- Йди, твій напевно там, - наказала вона. – Приводь його до дому, я добре нагодую!
Незабаром батько разом с хлопчиком повернувся. Милий напевне очікував на вищу міру покарання, та на превелике здивування, мачуха мало не стелилася перед хлопцем. Вона налила у нову миску борщ, поклала три, чималі ложки сметани. Тай ще на додаток, назвала хлопчину – синок. Таким голосом, що він майже не вдавився від несподіванки. Коли хлопець поїв, мачуха дозволила подивитися телевізора. Такого при наймі малий не пам’ятав років з десять. Мачуха вийшла на двір, роблячи вигляд, що порається по господарству.
Тим часом треба було перевірити, чи дійсно хлопчина має надзвичайні здібності, або це якийсь збіг обставин.
Тому хитрюща баба вирішила не проводити експерименти над собою, чи над власною родиною, вона попростувала до найближчої сусідки.
- Здоров, шановна! – почала вона здалеку. – Як сім’я, як господарство, як твій чоловік?!
От хто вже балакучи так балакучи, так це жінки. Коли дві баби збираються разом, їх до світанку можна хлібом не годувати. А коли їх три, то тут тобі принаймні нехай атомна війна у сусідньому городі, а їм байдуже, дай потеревенити. Отут вже ти довідаєшся - хто, з ким, коли, і що буде далі...
Десь так через хвилин сорок, не менш, мачуха почала переводити розмову у корисний для неї напрямок. Зайшлося про хвороби! Десь ще хвилин сорок, сорок п’ять, вона слухала перелік сусідчиних болячок, та ще хвилин десять про тих, хто ці хвороби насилає. Далі мали йти прокльони, та мачуха рішуче перейшла у наступ. Як то кажуть – ухопила бика за роги!
- Я знайшла екстрасенса! Лікує все!
- Багато грошей треба?! – вмить відреагувала сусідка.
Оце так! Як річ йдеться про хвороби – то ніяких грошей не пошкодую, а коли про гроші, то пробач мене, посунься!
Торгувалися тривалий - дуже тривалий час. Сонце застрягло в зеніті, дикі собаки вже не ховалися, вони вже звикли до тіток, та розташувалися майже по під ногами, навіть старий дід, який годинами вартував біля колодязя, викуривши третю люльку, закрутив вуса та проказав як завжди смачно та конкретно:
- Отакої!
Зійшлися на п’ятидесяті „гривнюків” , сорока яєчок, та пляшці портвейну. Та не аби якого, а три сімки, кримського розливу!
Все це сусідка повинна була віддати як що в неї розійдеться клята гуля на голові.
Вона промовчала що у лікарні за хірургічне втручання, імпозантний лікар дихаючи перегаром поривався злупити з баби аж тисячу! Хай йому грець!
Вони зрушили з місця, на що собаки відгукнулися дуже не адекватно. Певне за останню годину, стоячих як на посту тіток, псини признавали за щось неорганічне. Бідні собацюри з переляку чкурнули хто куди, форсуючи себе власним оскаженілим скигленням.
- Тьху на вас, гидота! – проміж іншим відповіли на цей шарварок тітки.
Незабаром вони дісталися до хати. Хлопець дивився телевізора.
- Синку! – вимовила мачуха.
Хлопчина здригнувся, це напевне на нього діяло ще гірше ніж прокльони.
- Синку! – знову пролепетала баба, тужачись додати до голосини душевного тембру. – Це наша сусідка, вона потребує нагальної допомоги, з твого боку...
Малий мовчав, сусідка сумнівно обдивлялась хлопчину. Напевно вона вважала це за певний жарт.
- Ти не зважай що він малий, та не дуже грамотний, - заметушилася мачуха. – Адже Христос теж був без диплома, пробач дурну бабу - господи, але жидів лікував!
- Сумніваюсь я одначе... – сусідка відчуваючи якусь халепу почала просуватися до виходу.
- Та ти не вагайся! – запевнила мачуха, учуваючи що ще мить і гроші вислизнуть з кишені. – У цій справі головне – віра! Віра, надія та любов! Як велів Христос! Як що не вийде, грошей не даси, то ти ні чого не втрачаєш!
Мабуть остання фраза позитивно впала на темні лани бабиної душі.
- Та гаразд, я згодна! Що я повинна робити?
- Та зовсім дрібницю! – піднеслась духом мачуха. – Побажай щоб гулі не стало і йди спокійно до дому.
Сусідка тричі перехрестилася.
- Бажаю, щоб гуля зникла! - промимрила вона, не сподіванно тремтючим голосом.
- Ти ж зробиш це, для нашої сусідки?! – вкрадливо запитала мачуха.
Хлопчина лише кивнув головою.
- Ну ось і все! – мачуха ухопивши сусідку, за необ’ємну талію, майже силоміць випхала з хати.
Незабаром вона повернулася.
- Слухай мене уважно! – мачуха впнула руки в боки. – Йди собі до каменю та що хтиш роби, але щоб зранку у неї гуля зникла!
Хлопчина миттю зірвався з стільця, та подав у бік поля.
- Не дай тобі боже, нічого не вийде! – удогін загавкала вона, заздалегідь підраховуючи майбутні прибутки.
Хлопчини не було й не було. Мачуха не знаходила собі місця. Вона пішла на двір погодувати курчат, та замість пшона понасипала їм борошна яке приготувала для млинців. Борщ пересолила так, що знявши пробу, побачила не тільки де раки зимують, а навіть чим вони там узимку займаються.
Хлопчина тим часом безтурботно лежав на своєму улюбленому місці замкнувши худенькі руки за голову. Лежав та просто дивився лазуровими очима у сине небо.
Коли уперше здійснилося його бажання? Він вже либонь не пам’ятав. Хлопчина мріяв як усі діти в його віці, мріяв бути чарівником, магом. Він лягав на приголублений весняним сонцем камінь, та уявляв різноманітні події у яких він безпосередньо приймає участь. Мабуть чудо відбулося того разу, коли величезна чорна туча, наче дракон налетіла, чвиркнувши з горища колючим дощем.
Тікати до хати було вже запізно, та й не дуже поривало спілкуватися з мачухою, а сховатися у полі від дощу теж саме що спіймати відлунок у горах.
Хлопчина закрив очі та уявив, що небо над ним залишилося таким же волошковім як п’ять хвилин тому. Домалював що пташки продовжували співати своїх пісень, а коники стрекотіти, гойдаючись на зелених стеблинах.
Дощ вже не капав відокремленими цятками, він затоплював землю використовуючи що найменш величезний бочонок, та ні - напевне барило.
Незмірне, без споду, перевернуте до гори дригом, воно заповнювало власною персоною весь всесвіт.
„Тікай!”
„Рятуйся!”
„Ушивайся, як що зможеш!”
Хлопчина розплющив очі. Водяний мур, побудований дощем за хвилину, огороджував його від усього світу, та над хлопцем, барвінковим колом, ясніло небо.
Це було диво...
А може це було іншого разу, коли боком поля, клигав зігнутий у баранячий ріг болячками та часом, перестарілий дідуган.
Він попросив у малого шматок хліба, та у хлопчини в самого утроба зранку викручувала дулі, а кишенькових грошей від народження не було.
Старий пішов собі далі, а хлопчик побажав йому здорової ходи.
Наступного дня, дідуган підплигуючи прямував просто через поле. Куди поділася його хитка хода, та скрючена постать...
Можливо це відбулося іншого разу, про який хлопець вже не пам’ятає.
Отже малий прибіг на край поля, та улігся на свій улюблений камінь.
Він дивився у небо, дивися та мріяв, мріяв. мріяв...
Коли сонце почало накивати п’ятами просуваючись на захід, впасти у ліжко та задати хропака, коли старий дід, віддано чергувавший біля колодязя, почав вичищати обшарпану люльку, коли власне черево перекрутилося тричі, та почало завивати на всі голоси, малий підвівся, ще раз подивившись у небо, попростував до дому.
Хлопчину зустріли майже з оркестром. Брати мелькотіли навколо, начебто настирна мушва, циганячи собі коштовні подарунки. Середня сестра підлещувалась на свій фасон. Вона відволокла хлопчину у куток, тицьнула йому у долоню дві пожмакані смоктальні цукерки, залізши слинявими губами у саме вухо, попросила щоб один хлопчина утратив за неї голову.
„Щоб кохав до нестями! На все життя, та навіть негайно одружився!”
І лише молодша, затаївшись за шафою, із своєї схованки, боязливо стежила за діями хлопця. Вона час від часу затуляла долонями рота, напевно побоюючись що хлопець може розсердитись і її зуби знов перетворяться на скривлені.
Саме в цей час посеред хати намалювалася мачуха.
Вона одним поглядом розігнала настирливих діточок.
Витягла з печі, дихаючий смакотою горщик з картоплею, не вагаючись кинула туди майже повну пачку вершкового масла.
Відтяла огромезний кусень білого хліба, товстенько понарізувала домашню ковбаску, та намагаючись намалювати на обличчі доброзичливу посмішку, усадила хлопця за стіл.
- Смачного! Чарівник ти наш! – мачуха дзиґою крутилася біля малого.
Ще б пак! Гуля у сусідки розтанула майже не очах. Гроші, яєчка, та пляшка портвейну перейшли у власність мачухи.
Новина - наче швидкісний потяг, кулею пролетіла по селу, рикошетом відлітаючи від гострих жіночих язиків, та поціляючи в саме серце.
Поки хлопчина харчувався, біля паркану вже юрбилось половина баб’ячого народонаселення.
Мачуха ухопила за куці миси старшу доньку, що терлася навколо хлопця, втиснула до рук величезного зошита, та погризений олівець.
- Записуй всіх! – наказала вона, тицьнув її носом в аркуші. - А тих, хто дає більше, у першу чергу!

Ще перший півник не роздер очей та не почав надсаджувати горлянку, ще зірки підморгували молодому красеню - місяцю, зваблюючи його кольоровими оченятами, ще нечиста сила грюкала брудними копитами по місцевому кладовищу, тривожачи вічний сон небіжчиків.
А клята баба була вже на ногах!
Та щиро кажучи вона й не стуляла очей.
Список вийшов на триста двадцять шість гривень сорок дві копійки!
Сто двадцять п’ять яєчок!
Шість дволітрових баночок сметани!
Три качки!
Десять курчат!
Один півник! На прізвисько – Дон Жуан!
Десять кіло цукру!
Майже повна коробка цукерок – „Вечірній Київ”!
Список довершувала пихата пляшка іноземної горілки зеленого кольору, назву якої ні хто у селі не тямив прочитати, та за тих обставин мабуть її й досі не осушили.
Ще було червоне намисто із Туреччини!
Намисто у переліку талапалася десь позаду, напевне дочка вирішила затирити прикрасу, але твердою бабиною правицею була намальована жирнюча стрілка яка непохитно вказувало на місце попереду.
- Треба прокидатися! – мачуха розштовхала хлопця. – Швиденько поснідай, візьми перелік бажань і вирушай на камінь. Роботи – не початий край!
Роботи насправді виявилось багато.
Хтось просив вилікувати, інші привабити гарного парубка, чи відлучити чоловіка від пляшки. Були й такі що вимагали квартиру на Майдані, чи мільйон „долярів” готівкою. Такі прохання, хлопчина викреслював. Хоча сама мачуха неодноразово підрулювала з аналогічними жагами.
- На гулях, та нирках, багато не заробиш! – бурмотіла вона, мандруючи по хаті.
Хлопець приходив до дому вже затемна.
- Ось хоч би батькові джип американський забажав! – гуділа мачуха.
- Я вже сотню раз казав що не можу виконувати такі бажання! – відмовляв хлопчина.
- А ти тренуйся! – баба витягувала з шафи, пожовтілу газету.
- Ось, подивись, - вона тицькала пальцем у замащену жирними плямами статейку. – У Кашпировського з початку теж не виходило, а зараз він аж в Америці!
Хлопець в сотий раз оглядав публікацію, та тільки знизував плечима. Одного разу хтось подарував бабі величезного календаря, по морю, наче біла птиця, летіла величезна біла яхта. Мачуха не гаючи часу, заліпила плакатом дірку на стіні. Вона на деякий час вийшла з хати, а коли повернулась то побачила, що хлопець стовбичить напроти календаря.
- Він вже так, з пів години манячить... – пошепки повідомила старша донька.
- Ти це чого?! – напружилася баба.
- Я хочу туди! – хлопчина кивнув на календар. - На море!
- Куди туди? – мачуха заметушилась мов квочка. – Батько, не сиди наче стовп, поясни своєму...
Вона на мить замовкла, лайка начебто папіросний дим, зависла посеред хати.
- Синок, - батько розвів руками. – Мати має рацію, нам треба новий дах, паркан, зробити літню кухню...
Він тяжко задихав, не підводячи очей у бік хазяйки.
- Ти ж знаєш, яка в селі зарплатня, на тебе одного всі сподівання!
- Та добре, добре тато, - хлопчина кивнув головою. – Я буду здобувати гроші, так як можу.
Невдовзі і дах, і новий паркан, і сарай все було побудовано.
Та мачуха не вгамовувалася.
Вони сама декілька разів перлася через поле, та лягала на камінь.
- Може я руки не так складаю?! – питала вона стоячого неподалік хлопчину.
- Та ні, руки тут ні до чого, - відповідав він, приховуючи посмішку. – Я безпосередньо думаю лише про бажання і нічого зайвого.
- Нічого зайвого, нічого зайвого, - бурмотіла баба, злазячи з валуна. - Приховуєш ти щось, а це гріх, я ж тобі як друга матір.
Вона навіть одного разу приперла весь свій виводок, та лаючись так, що певно на небесах у янголів позакладало вуха, змусила всіх по черзі лягати на камінь та виконувати її бажання.
Але все було марно.
Тим часом чутки про дивовижного хлопчика досягли районного центру.
Народ повалив...
Мачуха відразу накрутила ціну - ні яких яєчок, та курчаток, гроші, гроші і лише гроші!
Вона припинила допускати на очі хлопцеві хворих, бо помітила, що він віддає перевагу старим та слабим. Мачуха притримувалась іншої стратегії.
- Навіщо тобі, синку надриватися за копійки, коли можна за одне бажання отримати гарні гроші?! – промовляла вона, рахуючи прибутки.
Хлопцеві було куплено костюм у райцентрі на розпродажу - „щоб бодай не осоромитися перед людьми.”
Своїм же діточкам вона купувала „шмаття” майже кожного божого дня.
Родина багатіла на очах.
Але мачуха не вгамовувалася. Жодна передача про екстрасенсів не минала повз її уваги.
Вона почала писати послання. Кожного дня, тільки хлопчина уходив творити чудеса, баба сідала за стіл, та починала ліпити опуси.
- Телебачення це – сила! – буркотіла вона, вимальовуючи каракулі.
Написавши наступного листа, мачуха сама подавалася до пошти.
- Ти ж дивись, як прийде відповідь, - миркала вона, підозріло оглядаючи новеньку поштарку. – Відразу неси до мене!
Одна думка бентежила кляту бабу і вдень, і серед ночі.
„Що буде взимку?!”
- Треба перетягти каменюку до сараю! – вирішила баба, після того як хлопчина через зливу, два дні просидів у хаті. – За ті погодні негаразди можна й по миру піти!
За проблему узялася негайно! До діла був заручений тутешній тракторист.
Спочатку баба запропонувала йому вилікуватися від пияцтва. Але той подивившись на неї як на божевільну, та відмахнувшись як від чорта, вдарив себе двічі у замизкану тільняшку. Потім скрипнув зубами обґрунтовану фразу, після якої мачуха мерщій змінила тактику.
- Душа вимагає свята! А які свята без горілки?!
Вона збагнувши обстановку, моментально запропонувала трактористу два літри первача.
- За два, трактор не потягне! – відказав він, оглянувши об’єкт.
- Та що ж тут тягнути?! – заголосила баба, бігаючи навколо каменюки. – Я б сама його – того, та радикуліт не дозволяє...
- За два, сюжету не буде... – відрізав тракторист, сплюнувши бабі по під ноги.
- Та це ж грабіж серед білого дня! – не вгамовувалася мачуха. – Два літри, та літрову пляшку імпортного вина.
Баба досі й не наважилася випити невідомий напій, зеленого кольору.
Рушили до хати.
Тракторист ретельно, тричі перечитав надпис на пляшці, видерся до потилиці... Усмак начухавши, погукав старшого сина, який ніби –то знався на англійську.
- Абсент! – прочитав той. – Аж сімдесят оборотів!
- Хиляли й більше! – відповів тракторист, розпечатуючи пляшку.
Баба мигцем винесла склянку, та два маленьких малосольних огірочка.
- Чим бог послав... – промимрила вона, дивлячись як тракторист затоплює душу іноземною отрутою.
- Міцна, гадюка! - видохнув той, перехилив у себе двісті грамів абсенту.
Він зіштовхнув з очей сльозу, погладив себе по утробі.
- Ну! Перша та втора, хай перервочка мала!
Другі двісті грамів зеленого, були закинуті до черевині.
- Ви тут, того... – він махнув рукою, давлячись перекошеними очима десь за небокрай. – Розчистіть місце, я зараз...
Тракторист прихопивши пляшку з собою, подався до гаражу.
Мачуха кинулася звільняти місце на городі.
Без зайвих сумнівів, вона висмикувала моркву та буряк, розгрібала рядки цибулі та петрушки. Нічого зайвого, все для перемоги!
Минула година, мачуха почала у голос лихословити клятого алкоголіка.
- Їде! Тікайте, їде! – раптом заголосили десь з вулиці.
Баба обережно виглянула за паркан.
Трактор летів мовбито снаряд, виплюнутий з п’ятдесяти міліметрової гаубиці.
За трактором, наче шлейф у нареченої, волочився стовп сірої пилюки, з обох боків трену, вилітали очманілі курки, собаки, та інша хатня живність.
Дід, споконвіку чергуючий біля колодязя, уперши в житті упустив з рук люльку.
Навіть сусідська свиня, яку виштовхнути з калюжі не могли ні стусани, ні голублення, ні навіть кукурудзяні початки, підкинулася як молодка на першому побачені, та випереджуючи свій власний галас, чкурнула десь за горизонт, утрамбувавши бідолашного діда у багнюку по самі вуса.
Трактор виписував кренделя неймовірного фасону.
Сам тракторист однією рукою скаженіло викручував руль, а другою, міцно тримаючи порожню пляшку абсенту, махав над головою наче шашкою.
- Ховайся хто в змозі! – горлав він, перекрикуючи мотор потужністю у триста коней.
За трактором талапався обірваний шмат металевого тросу.
Він обертався наче величезний пітон, намагаючись ухватити щось собі на сніданок.
Трактор пулею пролетів повз бабиної хати.
- Ти куди?! Я ось де! – зарепетувала мачуха, але через страшенний гул, який линув по селищу із черева залізного коня, почути її базікання було в край не можливо.
Раптом, підстрибуючий немов скажений собака, обідраний шмат тросу міцно ухопив в обійми, стоячий узбіч, мотоциклет з коляскою.

Трактор донісся до кінця вулиці, зухвало розвернувся та попрямував, націливши безпосередньо на бабину хату.
Мотоциклет перегортаючись та дзеленчачи нутрощами, весело пристрибував позаду.
- Рятуйте! – заволала мачуха, схопившись за голову.
Трактор наближався неминуче, невмолимо, фатально наче доля.
Баба забігла у бур’яни, затуливши вуха та закривши очі осіла, очікуючи кінця світу.
Трактор впевнено втоптав огорожу, промчав по подвір’ю, позагортавши усе на своєму шляху, та випурхнувши з другої сторони садиби пірнув у місцевий ставок.
Трактор витягали всім селом. Тракторист десь забіг, та два дні переховувався, поки в нього не закінчилось пальне.
Мачуха тим часом вхопила бика за обидва ріжка. Вона узяла в оренду шматок землі на краю поля на якому саме й містився камінчик.
Поки хлопчина вилежувався зверху на камінні та виконував бажання, хлопці з міста привезли дві машини цегли, цементу та інших речей які використають у будівництві, та почали зводити навкруги чарівного каменюці, таку собі споруду.
- Незабаром й дах поставимо, - квакхала мачуха, намотуючи круги навколо будівництва. – Світло протягнемо, пічечку поставимо, будеш отут й жити!
- Я на море хочу, - час від часу звертався хлопчина до батька.
- Не можна, синку, не можна зараз, - відповідав той, чухаючи у потилиці.
- Чому ж, мої брати, та сестри поїхали?! – знов питав хлопчина, вглядаючись в батьківські очі, яки той весь час ховав.
- Щоб тобі та матері не заважати працювати, - батько розводив руками. – Ти ж наша надія та опора. Ось незабаром телебачення приїде, зроблять з тебе телезірку. Грошей заробимо..!
Невдовзі прийшов лист з телебачення.
Мачуха неначе фуркало, бігала по селу з цім листом.
- Ось! Ось! – тицькала вона пожмаканого листа, усім без винятку. - От-от до Києва поїдемо, побачите мене на екрані.
І раптом як грім серед ясного неба.
- Я поїду до моря! - повідомив хлопчина одного разу, прийшовши на обід.
Мачуха відразу навіть не збагнула що проказав хлопчина.
- Поїдеш, поїдеш, - промимрила вона з другої кімнати, підраховуючи гроші.
Десь хвилину у хаті панувала мертвецька тиша. Та невдовзі до мачухи дійшло...
- Куди ти поїдеш?! – на останніх словах вона перекинулася на ультразвук.
- Я їду до моря! – впевнено переказав малий.
- Ти що це надумав?! – мачуха викотилася на кухню.
- Я сказав, що їду до моря! – хлопець дивився просто у вічі.
Тільки зараз мачуха зрозуміла, як вона його страшиться.
- Ти не повинен нас покидати, - мимоволі перейшла на пошепки мачуха.
- Я втомився, - відказав хлопчина виходячи зі столу. – Я хочу допомагати дійсно хворим, а не виконувати примхи багатіїв.
- Батько! – запричитала мачуха хапаючись за довбешку. – Батько!
Вона вибігла на двір.
- Де ти дурню?! – заволала вона, наче єрихонська сурма.
- Мені треба трохи грошей. - хлопець теж вийшов на двір.
- Грошей тобі?! – мачуха скрутила здоровенну дулю. – Ось тобі гроші, йди до каміння, та заробляй.
- Я вже чимало заробив, - відповів хлопчина, дивлячись на бігаючи по дворищу мачуху.
- Ти ще винен, - вона раптом зупинилася. – Ні, ви подивиться на цього покидька, п’ятнадцять років його годувала, його вдягала, лікувала йому голову, і ось тобі вдячність!
- На тобі гроші! – вона знов тицьнула хлопцеві дулю.
- Я їду до моря! – вперто відказав хлопчина.
- Та я тебе на ціпок посаджу біля каменя! – мачуха побігла до сараю.
- Тоді нехай блискавка вдарить в середину оцього клятого камінця! – побажав хлопчина.
- Є ні! – мачуха підскочила до малого, вхопила його за комірчину та потягла в сарай. – Я тобі не дам добігти до каменя, та здійснити це бажання!
Вона затовкла хлопця до сараю, закрила дверцята та повісила величезного замка.
- Сиди тут виродку, піду знайду твого батька, нехай дасть тобі добрячого прочухана!
Вона покотилася по селу, проклинаючи хлопця на усенькі ладки.
Не дійшла вона й до половини, коли з чистого неба вдарила блискавка.
Наче сріблясте коріння розпетлялося вона по небосхилу.
- Втік покидьок!
Мачуха розвернулася та побігла назад до хати.
Запір був цілий.
Мачуха зазирнула у маленьке віконце.
Хлопчина сидів на стільці дивлячись на небо.
- Це ти зробив?! – мачуха тицьнула пальцем в небеса.
- Що я зробив?!
- Тільки що блискавка того... – мачуха знов ткнула пальцем вгору.
- Як я міг це зробити, сидячи тут?! – відповів хлопчина.
- Твоя правда! – погодилась мачуха.
- Звільнить мене!
- Хрін тобі! – мачуха знов таки скрутила дулю, та сунула у маленьке віконце.
- Піду перевірю що там роблять ці кляті будівельники, - мачуха про всяк випадок помацала запір. – Повернусь, тоді поговоримо про твоє нікчемну поведінку.
Хлопець залишився на самоті. Тільки зараз він зрозумів що самотність поруч з ним з самого дитинства. Вона прокидається разом вранці, сідає за стіл вживати нехитру їжу, вона плентається поруч з ним на поле, разом вкладається на камінець, вона заодно з ним мріє, а потім гуртом з ним та мріями човгає до чужої оселі, вона дорослішає разом з ним ...
- Я хочу на море! – проказав хлопчина просто до неба. – Хай хтось з добрих людей відкриє замок, та звільнить мене.
Мачуха тим часом допленталась до забудови.
- Працівники! Трудолюбці! – заволала вона, побачивши робітників з цигарками біля рота. – За що я вам гроші даю?! Мерзотники!
- Та тут таке! – разом загорлали працівники.
- Що, що скоїлось?! – баба відразу схопилась за те місце, де по її переконанням повинне бути серце.
- Серед ясного неба блискавка! - продовжували ячати парубки. – Бах! Трах!
- Що?! Що там з камінням?! – мачуха на ватних ногах допленталася до споруди та заглянула всередину.
- А! А! А! – не своїм голосом заскиглила вона, падаючи на розколоте навпіл каміння.
- Ми тут ні до чого! – робітники обережно зазирнули в середину споруди.
Баба голосила на всі лади.
- Вона як блиснула! – повторювали хлопці, намагаючись заспокоїти бабу.
- Це він зробив! Покидьок! – підхопилася мачуха. – Ну тримайся, сучий сину!
Вона наче навіжена вискочила з недобудованої, і вже не потрібної споруди та чкурнула у напрямок села.
Наче фурія заскочила вона до дворища.
Жага помсти переповнювала її жадібне серце.
- Погань! Клята погань, зараз я до тебе доберуся!
Вона підбігла до сараю, витягуючи ключа, та раптом усвідомила що дверцята відкриті, а замок вилежується поряд.
- Хто наважився випустити цього виродка?!
Через півгодини на ноги поставили усіх місцевих та районних співробітників міліції.
Знайшли батька хлопчини, виявляється він весь цей час сидів позаду сараю.
- Ти напився?! – накинулася на нього мачуха. – Як ти насмілився напитися?!
Він дійсно був захмелілий, порожня пляшка горілки шамоталася по під ногами.
- Ти розумієш що твій дурко, розколов наш камінь, наш прибуток! – зайшлась баба, бігаючи перед очами. – Якась падлюка відкрила замок, та звільнила його, він втік!
- Це я падлюка! Це я звільнив власного сина! – проказав він у відповідь.
- Де він! – баба ухопила чолов’ягу за бари.
- Він рушив до моря, на останнє проказав побажання, щоб ми його ні коли не знайшли...
- Ти дурень! Старий, нікчема! – баба вдарила його по обличчю. – Він не в змозі виконувати бажання, камінь тріснув.
- Ти сама стара, тупа дурепа! – чоловік раптом підвівся. – Ти досі не зрозуміла що це він розколов камінь, розколов звідси.
Батько вдарив по стінці сараю.
- Камінь тут зовсім ні до чого!
- Знайти та повернути! – заголосила мачуха до представників влади. – Я пишу заяву! Він пограбував мене, вкрав великі гроші!
- Що ти верзеш?! – батько поривався ухопити її за петельки, але втрутився дільничний.
- Заява, є заява! – заявив він гучним голосом. – Як що шановна громадянка напише таку, ми повинні прийняти відповідні дії.
- Та щоб вас усіх... – відмахнувся чоловік. – Вчиняйте як знаєте!
Минув час. Хлопця не знаходили. Ось – ось він був щойно тут, тільки-но він лікував оцього хлопчика. А учора він увесь вечір провів з хворими біля лікарні... Він лікував, лікував прямуючи на південь...
З кожним кроком він наближався до моря.
Бо він цього побажав...

© Виталий Терехов, 31.01.2016. Свидетельство о публикации: 10050-126402/310116

Комментарии (7)

Загрузка, подождите!
1
Ответить

да… да дорогие мои ПОЭМЧАНЕ. знаю что прозу практически ни кто не читает, много букоф! Тем паче на другой мове) 
Где то есть перевод, но именно на украинском языке, звучит колоритнее)

Последний раз редактировал Виталий Терехов 31.01.2016 20:08
2
Ответить

Васисуалий ЛоханкинЪ, еще не дочитала, но уже кой где нашла ошибки, а я в орфографии сама, знаете ли, не сильна. текст лучше проверить. а по содержанию еще отпишусь.

.

че, мне понра

Последний раз редактировал Озерная Чайка 31.01.2016 22:00
3
Ответить

Озерная Чайка :

Васисуалий ЛоханкинЪ, еще не дочитала, но уже кой нашла ошибки, а я в орфографии сама, знаете ли, не сильна. текст лучше проверить. а по содержанию еще отпишусь.

да… эт возможно, был перевод на русский, потом  оригинал затерялся, я по новой на украинский переводил.

4
Ответить

Озерная Чайка :

 

.

че, мне понра

пасипки) задумывалось как серия новелл для экранизации, именно на украинском языке. я позже три рассказа закину.

5
Ответить

тогда нужно было, наверное, в жанре литературного сценария сразу писать. а возьмет какой нибудь сценарист и весь драматизм к комерческому эффекту от проката сведет, как обычно)

6
Ответить

Озерная Чайка :

тогда нужно было, наверное, в жанре литературного сценария сразу писать. а возьмет какой нибудь сценарист и весь драматизм к комерческому эффекту от проката сведет, как обычно)

да сценарий есть, но тут вряд ли интересно кому то будет) 

7
Ответить

Vasilisa :

Я дочитала до конца.
Очень интересная история.

 вау! Прямо как герой труда!)

Загрузка, подождите!
Добавить комментарий

 
Подождите, комментарий добавляется...