„Все буде добре!”
Рассказ / Читателей: 21
Инфо

Вони були корінними братами. Хоча геть-чисто несхожі один на одного.
Молодший мені с першого враження не впав на око. Він був мовбито ходяче страховиддя.
Довгі, нечесані, обсмоктані пейси затуляли бліде з болящими очами обличчя. Червоні повіки з синіми прошарками, увесь час тіпалися немов би то як від яскравого світла. Самі очі були як дві зав’ялі маргаритки, висушені та змарніло – охлялі.
Вдягнений він був у бозна-як, щось на фасон а ля Мерлін Менсон в жовтому домі. Проте як на мене, Мерліну Менсону пропадати саме там.
Мені це зраз-таки впало на думку. Так, це було перше що я проказав самому собі: „ Агов! А чи не втік цей красунчик з божевільні?!”
Рухався він як і галайкотів, мовбито щось уговкувало його з нутра.
- Це ви... ото, оце... – він зробив рух, немовбито привітатися, але на півдорозі
загальмував, здивовано обдивився власну долонь і зненацька хутко сховав її у кишеню.
-Добродію, не зважайте на мого, чудакуватого молодшого брата, - сказав старший брат, зробивши крок уперед. – Він дуже вчений - хімік. А оці таблиці Мінделеева й мертвого дістануть. Мені взагалі до душі тільки один його винахід – горілка!
Він щиро посміхнувся та простягнув власну пятицю.
Я потиснув йому руку. Власно кажучи він мені заімпонував, я й сам люблю різноманітні жарти.
Так от, як я вже розповідав раніше, вони були повна антитеза один одному.
Старший був балагур та веселун, що не слово, то кумедний жарт. Він торохкотів анекдотами немов добра господиня каструльками.
- Шановний добродію!
Він так і промовив.
- Шановний добродію! Припадаємо до ваших ніг, чолом гахкаймо по підлозі.
Він кумедно схилився удаючи низький поклін.
- Просимо! – Він приклав обидві руки до грудей. – Ні! Благаємо, вхопіть двох відпочиваючих на курортно – оздоровлююче житіє.
Взагалі я не беру на літо суто чоловіків чи то жінок, ви ж знаєте починаються нічні прогулянки, ляси-баси, гулі-загуляси, тощо... Отож бо, я віддаю перевагу сімейним парам, бо я самотній, старий холостяк і у отакому товаристві почуваюся немов у сімейній родині. Але цей сезон на море завітало не аби як багато курортників, як кажуть хто зволікає - той втрачає, а у наш час, кожна копійчина варта того щоб її поклали у кишеню.
- Не хвилюйтеся, - торохкотів, немов читаючи мої думки, старший брат, - Ми хлопці штильові, за дівчатами по ночах не бігаємо. Мій молодший брат, увесь час займається розробленням свого винаходу. Усілякі формули строче немов кулемет, а я йому підмагаю, то пробірку потримаю, чи то каву дошкульну закаламацаю.
Він кивнув у бік стоячого дещо віддаль брата, який зосереджено колупався у власному дзьобі.
- Ми доплатимо кілько треба, – і мабуть дивлячись на те що я вагаюсь, він витяг із кишені купу грошей.
Через хвилину я вже пропонував їм перелік кімнат, та послуг.
Вони були зовсім непримхливі. Власно кажучи все вирішував старший, молодший тим часом встиг витягти з носа добрячу фісташкову зеленаву, і з певною смакотою згортав отой непотріб у кульку.
Я відразу пожалкував що не запросив зверху, за чуттєво – емоційне сум’ятя.
А втім, вони мені зовсім не докучали. Здебільш молодший замикався у кімнаті і пропадав там днинами. Іноді він зненацька поставав серед кімнати, начебто страховидна примара.
- Оце... Як воно, щось треба отого...- белькотів він, дригаючи кінцівками.
Це позначало, що йому треба попоїсти їжі.
Снідати разом з ним було геть неможливо. Як я і розповідав раніш, його вказівний палець повсякчас перебував у його носі. Коли він його звільняв від таких обов’язків, то палець залізав чухати дупу, потім копирсався в вухах. Він рився у зубі, достаючи залишки їжі. Він встигав розчавити таргана і люб’язно передати мені шматок хліба, геть не витираючи руки. Це було мерзенно – жахливо. Старший ледь – ледь встигав вибачатися.
Як я вже казав, старший був повна протилежність. Він старанно, по десять разів на день мив руки. Власноруч порохкався с посудом, драїв так що сонячний зайчик бігав по тарілкам наче скажений. Жодна собака не вилизувала так собі яйла, як той хлопчина мозолив той клятий посуд. Хай йому трясця...
Отже, старший переважно дивився разом зі мною телевізора. Ми разом обговорювали останні новини, неславили депутатів, іноді грали в шахи, хоча гравець з нього був миршавий.
Та щось я забалакався, то ближче до суті. Вже був розпар курортного сезону, а в мене були порожніми ще дві кімнати. Нарешті до мене завітала сімейна пара. Вони були такі милі, і не зважаючи на обмаль їхнього сімейного бюджету, я погодився. Зайва копійчина, власно кажучи ні коли не зашкодить, але здається я це вже казав... Так от, вони були - таке собі гарне подружжя років тридцяти. Як я вже казав, в мене ще залишалося дві вільні кімнати, я з радістю погодився відати одну, з краєвидом на море. Мене бентежила одна думка, що станеться коли молодший зустрінеться з подружжям за вечерею... Але всі мої сумніви були даремними, подружжя з ранку до вечора підгорало на пляжі, а потім вони замикалися у своїй кімнаті до самого ранку. Та то діло молодече...
Брати ж навпаки весь час бовтались по дому. На мою вдачу вони поки що не перетиналися. Молодший під вечір замикався у своїй кімнаті, та строчив заумні хімічні формули, а старший виявив не абияку цікавість до моїх кактусів. Оце так! Я ж ще не розповідав про моє захоплення кактусами.
Там... у глибочіні мого садочка, я власноруч побудував невеличку теплицю.
Ви колись бачили як цвіте кактус?! Як що ні – то ви взагалі нічого не бачили в житті. Я дійсно пишаюсь своєю колекцією цих дивовижних рослин. Уявіть собі на ефектному блискуче зеленому стеблі - помаранчеве, іноді з червоним розкішне цвітіння, яке більш ніж діаметр стебла. Це Aylostera kupperiana він з Болівіі. Поруч – Aporocactus flageliformis, він з Мексики. Стеблина досягає метра, квітки до десяти сантиметрів, вони дуже цікаві. Чашолистики червоні, кінцівки вигнуті зовні, пелюстки темно – рожеві. Квіт розкривається у день, та цвіте тільки-но три дні. Далі – Astrophytum capricorne, він теж із Мексики. Стебло у нього шароване, з вісьмома гострими ребрами. Гострі колючки до семи сантиметрів. Вони згинаються та з’єднуються над верхівкою. Цвіт дуже ароматний, лимона – жовтий. Ще є Iymnocalicium saglione, цей вже з Аргентини. В нього чорно – коричневі колючки яки при зволоженні червоніють. Ще з Мексики – Lophophora williamsii. Це легендарний кактус, у якому міститься алкалоїд мескалін, збуджуючий нервову систему. Та щось я зайшовся, в мене понад сотні різновидностей кактусів, як що розповідати про кожну рослину то мабуть й бумаги не вистачить. Отож бо на чому я зупинився?! Я розповідав, що старший захопився кактусами і дуже багато часу проводив у теплиці, але мова не про нього. Десь на третій день, подружжя поскаржилось що хтось ніби то зазирає до їх вікна. Це мене дуже збентежило, я щось пробазікав про дітлахів, а сам відразу пригадав як молодший визирає зі свого вікна коли молодичка фланірує по саду. Я бачив цей похітливий погляд і він мені не сподобався. Щось у ньому було тварино – хтиве. У той же вечір я влаштував засідку, та мабуть я заснув. Прокинувся я десь у півночі, те що я побачив мене шокувало, це було неприємно та огидно... Це був молодший! Він зазирав через відкрите вікно, але на цей раз обидві його руки були при нетрадиційному для його звичок ділі. Так, так! Цей клятий збочинець правицею міцно підстраховував розхристані штани, а ліворуч шаленіло драконив свого півника.
- Ви що там робите!? – раптом пролунало з кімнати, і молодший немов шкідливе котеня шмигонув через кущі, і зник у нічний темряві.
Це була повна ганьба для мого дома. Я на деякий час немов отетерів. Все навкруги відбувалося начеб то через якусь мрячну завісу.
Подружжя вискочило з кімнати майже роздягнено та дощенту розлючено.
Я виправдовувався що сил, але все було марно. Чоловік негайно вимагав зустрічі з підглядачем.
- Я напсую йому рило! – лаявся він, розмахуючи кулаками.
- Ми негайно збираймо валізи! – пищала за його спиною дружина. – Може й хтось й полюбляє коли за ними підглядають, але ми не такі...
Я постукав до кімнати братів, та не хто не відповів.
Подружжя стояло за спиною і тремтіло від люті. Я вирішив увійти, але кімната була заперта.
- Нічого, нічого, - запевнив мене розлючений чоловік. – Я зачекаю на цих братів з ранку...
Він розтрощив повітря кулаком і потягнувши свою красуню, зник у своїй кімнаті.
Зранку він вже чекав у вітальні.
- І де ж ваші брати!? – запитав він недоброзичливе дивлячись в мій бік.
- Обох не було ні в ночі, не зранку. – відповів я, повівши плечима.
- Гаразд, - він завалився у крісло гойдалку, - Я не буду його лупцювати, я хочу лише щоб він вибачився перед дружиною.
- Я особисто вибачаюсь за вчинок...
- Мені ні треба ваші перепрошення, - пересік він мене на півслові, - Оскільки це не ви дрочили на мою дружину!
- Адже я в деякій мірі несу відповідальність за мешканців моєї оселі. – відказав я, почуваючись власно кажучи не в своїй посуді.
- Дарма, я зачекаю! – він повільно розгойдувався у кріслі, дійсно не збираючись залишати свою засідку.
За хвилину у кімнату увійшла його дружина.
- Я йду до моря, любий, - вона навіть не поглянула у мій бік.
- До речі, - додала вона, не повертаючи голови, - Я бачила деякі рукописи на столі, у кухні, ваші брати вас дурять, вони такі ж бо хіміки, як я балерина.
Неприємна прохолодь прокотилася по моїй спині, немов хтось всипав зашийок добрий келих льоду.
Вона пішла до саду. Я не находив собі ради. Її чоловік просто сидів у гойдалці, вираз його обличчя був дуже рішучій. Я щось мамрякав, вибачаючись, та усе було марно. Я вийшов з будинку. Пройшовши по саду я раптом почув галас і рушив до теплиці. Вони були там... Старший тримав розлючену жінку за руку і намагався вибачитися, а молодший як завжди колупав смердючим, волохатим пальцем у себе в носі.
- Ви не учені, я бачила ваші записи, - кричала вона силуючись видертись з рук старшого. – Я сама закінчила хімічний заклад, то що ви там накалякали, суща нісенітниця! У ваших колбах вода, суто вода й більш нічого!
Насправді я розгубився. Спочатку я поривався заспокоїти молодицю, та де там, що може бути страшніше розлюченої особи жіночої статі?!
Я вирішив побігти за її чоловіком, нехай сам угамовує свою половину, хай їй грець. Я залетів до оселі... Він і досі сидів у кріслі. Крісло повільно поколихувалося, щось вдарило мені в очі, яскраве та жахливе. Я навіть не збагнув спочатку що... Мене рушило опріч.
Повело, потягнуло десь у прірву, у безодню жахіття. Я виблював ранковий сніданок просто на підлогу.
Отож, він був там... він тихо погойдувався у кріслі, лагідно тримаючи свою власну голову на скривавлених колінах.
- Так треба! – пролунало за спиною. Я повернувся. Старший стояв звівши руки до байдужих небес. – Прости всевишній наші гріхи.
- Що ви накоїли! – заволав я. - Де твій брат?! Де цей покидьок?! Я вб’ю цю погань!
Я вискочив до саду, та побіг, побіг туди... Серце завмерло, холоднеча ланцюгами стисла мої груди. Передчуття надлюдського жаху заповняло мої нутрощі.
„ Ні! Ні! Все буде гаразд... Хай все буде добре...” – переказував я сам собі.
Виноград важкими гронами нависав над землею. Сонце сяяло крізь виноградини, і вони вдавалися маленькими крапельками смарагду.
Він стояв поруч і зривав ці крапельки, зривав, та накладав їх до її рота.
- Вона, ото оце, не хоче... – промимрив він, побачивши мене. – А виноград добрий... На, скоштуй...
Він протягнув мені кілько штук, я механічно поклав їх до свого рота.
- Я оце, не чіпав... – він поклав голову жінки на траву.
Він погладив мертву жінку по вогкому від крові, волоссі.
- Оце, гарна зачіска... Вона мені, того, оце... Подобалася. – він раптом заплакав.
- Він не вбивав, - почув я раптом за спиною голос старшого. – Ти помилився.
Старший як завжди посміхаючись, хоча зараз його посмішка вже не вдавалась мені приємною, урівноважено стовбичив поглядаючи на мене.
- Річ у том що мій брат – слабак, здохлятина, слинько, - він сплюнув на землю. – Проміж словом йому дуже подобається забавлятися з трупами, поки вони теплі. А вбити йому слабе...
Я знову немов у маренні повернувся до молодшого, він вже роздягав мертву жінку. Мої ноги підітнулися, і я просто прогруз у землю.
- Тобі нема сенсу нас здавати, - вже на вухо шамотів старший. – Твоя клієнтура порозбігається коли дізнаються, що тут скоїлось...
- Що він творить?! – Я не впізнав свій власний голос, він наче лунав десь вдалечині, немов би хтось приклав товсту подушку до моїх вуст.
- Ні, ні, шановний, - пирснув старший. - Не треба затуляти оченят. Це нещадна правда життя...
- Це ото, оце, смачно... – забулькотів молодший, на мить відірвавшись від пошматованої шиї, нещасної жінки.
Мене знов знудило.
- Не переймайся, таке трапляється, ти вперше бачиш на очі, це тобі не телевізор у капцях дивитися.
Він простягнув мені хустинку, яку я з огидою відкинув.
Він зсудомив безвідрадну пику, гепнув себе по дупі, і раптом нахилившись до мене, так близько, що я відчув на обличчі його огидний подих.
- А я суто - маніяк, мені треба іноді, відірвати комусь голову.
Він по батьківському поплескав мене по щоці.
- Що тут вкоїш, - він розвів руками. – Щось там, на небі не доробили, а можливо, там теж є збоченні елементи.
Тепер власно до мене дійшло що на поведінку молодшого, його тіпання повіками на сонячно сяйво, його бліде обличчя, та відмову з’являтися на пляжі.
- Ви покидьки! Щоб вам горіти у тартарі! – Я не вагаючись підвівся і рішуче попрямував до будинку.
- Я дзвоню куди слід, - кинув я не обертаючись. – Мені начхати на гроші відпочиваючих!
- Атож, ти герой! – кинув мені у спину старший. – Але я одна річ, і ця річ – твоя половина та малюк.
Я зупинився, весь всесвіт знов почав повертатися навколо мене.
- Ти гадаєш, ми навмання потрапили до тебе? - старший міцно ухопив мене за руку.
Він витяг з кишені фотокартку моїй родини.
- Ми заздалегідь шукали когось на зразок тебе, самотнього розмазню, з будиночком на краю селища, люблячого гроші, – він мерзотно зареготав. - Та ще й садочок закінчується виходом на море, цей вихід не простежується ні з пляжу, ні з других будинків. А ще й власний човен.
- Я її хочу, а вона на мене дивиться... – молодший скинув з себе штани.
- Не питання...- старший рішуче підійшов до тіла, в руці він тримав невеличку сокирку, колись такі продавали в магазині для туристів.
Він замахнувся і одним махам відтяв жінці голову.
- Забавляйся...
Мене десь унесло, отямився я через хвилину, другу...
Молодший тим часом сумлінно робив свою сексуальну справу. Я мимо волі відвернувся.
- Ти знов з нами. - старший зареготав.
Він вдруге показав мені фотокартку моєї родини.
- Самотній, невдаха, якого покинула благовірна, забрала дитину та пішла до іншого...
-Чу-чу-чудово! –застогнав молодший.
-А ось ключик, від їхньої оселі! – старший помахав ключем перед мої обличчям. – Я встиг зробити дублікат, поки ти чмихав у дві дірочки!
- Це неправда! – відказав я.
- Ні, це правда! – прошепотів старший. – Я знаю усе!
Він розповідав і розповідав про мою родину. Вони стежили вже давно, знали безліч особистих речей... Вони стежили за тим що мені не байдуже у цьому шаленому світі. Вони пришпилили мене до стіни, так що я ледь – ледь мав змогу поворушитися.
*****************
Ранок, що може бути краще ніж прокинутися улітку на зам’ятому нічними сновидіннями ліжку, коли усіляка дрібна цвиркеня щебечіть на всі голоси, випендрюючись одна поперед одної. Коли сонце ледаче підводиться із за виднокола, щиро позіхаючи, та посміхаючись яскраво, безхитрісно, просто в твоє щасливе обличчя. Коли знаєш що тобі не треба бігти на роботу, трястися у запітнілий маршрутці, де якась сволота весь час падає на тебе, не вибачаючись, та що там, навіть не зважаючи на твоє існування. Отож бо, це ранок у відпустці, у відпустці на море.
Я прокинувся коли сонце вже не гралося, а по дорослому палило твою збляклу за зиму шкіру.
Коли птахи позатулявши рота від спеки поховалися по власним, таємним схованкам. І тільки озвіріли цикади, торохтіли не зважаючи на спеку, курортний сезон, та мій кепський настрій.
Мені наснився жахливий сон. Марення було настільки реальним що божевільні картини й досі мовби чорні, безмірі плями заступали яскраве сонячне світло і від цього моє серце стискала міцна, холодна залізна рука.
Так, я й прокинувся від шаленого серцебиття, серце торохкало начебто поривалося вискочити із грудей, та побігти туди за обрій, туди де сріблясті хмарки безтурботно ганяють одна за одною, туди де закінчується небосхил
І сонце втомившись, затуляє очі, та гепнувшись у зіркове, небесне ліжко, припиняє свій кругообіг над грішною землею.
Я с жахом поглянув на крісло гойдалку, туди де учора на власні бачив скривавлений труп на обійми з відтятою головою.
Там усе було акуратно. Ні краплинки, ні плямки, ні чого червоного, ні чого схожого на кров. Я відчинив усі кімнати, вони були незаймані, як немовля що смокче мамку, випускаючи веселі бульки та гомонить на свій фасон.
Я перетрусив усі шухляди, я не знайшов жодної речі яка б нагадувала мені про відпочиваючих. Я вибіг в садочок, я переворушив кожну стеблину, продивився кожну травину, ні яких познак учорашнього кошмару. І раптом наче гора впала с плеч, я навіть засміявся, та ні я залився як мале дитя, безмежне щастя переповнювало мою особистість.
Перебуваючи у чудовому настрої я попрямував до автостанції, треба було порозвішувати оголошення. Якщо кімнати були порожніми, то їх негайно треба заповнити. По дорозі я прикупив пляшку доброго вина та шматочок сиру. Обожнюю сир, у даному моменті є дві важливі речі, це дірки та душок. Дірки повинні бути величезними, з міцними окрайками, ні яких жирних смужечок, ні яких зморшок, сир з пругами це ганьба! А подих?! Який в біса сир без подиху... Якщо якась то падлюка скаже вам що від сира тхне шкарпетками, не бариться, плюньте йому у пику, а краще тікайте від нього, бо це божевільний, бо тільки одурілий від яєчні та картоплі, та від власної масної половини, селюк може порівняти ніжне повівання сиру, з вонядлом власних шкарпеток. Хай йому трясця!
Отже я старанно порозвішував об’яви, і майже відійшов від дошки з оголошеннями, та зненацька лоб до лоба стикнувся з сусідом. Наші дома стояли поруч.
Ми привіталися, декілька традиційних фраз, як власне здоров’я, тощо...
Потім він мене запитав, запитав таке, що я навіть не второпав про що...
Та ні, мене це запитання вразило наче блискавка, по самій макітрі, знов ні, якби само небо відірвалося від Бога та тріснуло мене по кумполові, це мене б не так збентежило.
Він йшов поруч і щось там белькотів і белькотів. Я дивився акурат в його розтулену пельку та не міг збагнути що він верзе...
- Я перепрошую, що ви мене запитали спершу?
Він мабуть образився на неувагу з мого боку, трохи постояв оглядаючи мене.
- Ви, погано виглядаєте, - він устромив свого пальця до неба. – Це все сонячні буревії. Треба вимірювати тиск. Моя теща не зважала на такі дрібниці і що?!
- І що?! – перепитав я.
- Параліч! – він рубанув рукою. – Тепер ходе під себе, смердить та винищує мої нерви.
- Про що ви мене запитали коли ми зустрілися?
- Як ви себе почуваєте...
- А далі?!
- А! То я поглянув на ваше оголошення і запитав, що це ваше подружжя так швидко виїхало, я чув як вони учора сварилися, жінка так горлала, що я хотів вже підглянути за паркан. Але ж ви знаєте про мої принципи, за сусідами не підзирати.
Земля відплигнула десь вбік, та побігла, пострибала наче футбольний м’ячик. Що надалі від мене... Пляшка з добрим вином смачно плеснула червоним, наздогнавши утікаючу від мене землю. Мої білі шкарпетки перетворились на щось жахливе, щось моторошне червоне, на те що я бачив учора...
- Схоже на кров, - зауважив сусід. – Та не зважай, відіпреться... Пляшку шкода...
Я щось пробулькотів у відповідь, та ледь – ледь пересуваючи ногами, попрямував до дому.
- А у мене двоє мешканців, - кинув мені у спину сусід. – З самого ранку, ще сонце не прокинулось, а вони вже тук - тук...
- Двоє?! – перепитав , повертаючись.
– Двоє і одна маленька валіза, – відповів сусід. - Хоча навіщо парубкам великі чемодани?! Це жінки тягнуть до моря усілякий непотріб. Жіноче барахло це як тайфун, ні задати драла від нього, ні сховатися.
- Вони брати? – запитав я, та ледь почув свій голос.
- Та бозна хто вони, - сусід махнув рукою. – Моя хазяйка приймає документи, все записує до книги, хто коли прибув, хто поїхав, ціла картотека.
- Ну, а схожі вони, чи як?! – мені не стоялося на місці, мені панічно підмивало побігти, накивати п’ятами, та подалі від цього місця.
- Та ні, - відповів сусід. – Повна протилежність один одному.
- Це вони, - сказав я вголос.
- Вони дійсно щось базікали, що стукали до вашої оселі, але там саме жінка здіймала репет, наче її ріжуть...
- Брехуни! – Я ледве стримувався щоб не заволати від жаху та безсиллю.
- Я вибачаюсь, сусіде, що перебив у вас клієнтів...
- Та ні, - замахав я руками. – Усе гаразд, усе добре.
Він зупинився щоб як завжди потеревенити язиком, та я холодно відрізав, на те що погано почуваюся.
Ми розійшлися. Отож бо це був не сон, не марення. Це була страшна ява, жахлива та нездоланна.
Я увійшов до кімнати і усе скінчилося, день вже не уявлявся мені таким світлим, птиці не співали своїх пісень, а вітерець не пестив моє волосся.
Я дивився на крісло гойдалку, та заново бачив там труп чоловіка, з своєю макітрою на колінах.
„Так, саме так, - розмірковував я міряючи кроками підлогу. – Ці покидьки, поки я втратив свідомість, та валявся як хробак, встигли усе прибрати, та вранці навідалися до сусіда.”
Я вийшов до саду, обережно підійшов до паркану та зазирнув до сусіда.
Його господиня поралась з курчатами, сам сусід крутив голову, убитому часом мотоциклетові. Поява братів не передбачалася. Але ж я вже знався на їхню стратегію.
Та раптом я відчув себе слабким та безпорадним. Таким як у дитинстві, коли ховався від старшаків, котрі хотіли мене віддубасити. На кволих ногах я майже впав під паркан. Я осунувся просто на землю, закрив очі долонями і заплакав. Отож бо, я був затюканий тюхтій, розмазня, жалюгідна нікчема...
Нікому не потрібний, я скулившись, скарлючившись, валявся як непотріб посеред безмежного всесвіту.
Але раптом я пригадав нашу бесіду с сусідом. Він єдиний свідок того що у мене були брати, отож бо! А зараз вони у нього, треба негайно перевірити чи вдома вони. Далі треба про все розповісти сусідові та разом схопити покидьків.
Але якщо він злякається?! Либонь я знову почав вагатися, от клята натура...
К дідьку! Я рішуче підвівся, підійшов до паркану, та тихенько покликав сусіда. Його половина саме у ту мить зайшла до оселі. Я вирішив не жахати сусіда подробицями.
- Агов сусіде, - запитав я. – Як справи?
Та це мабуть було зайве, я почав не з того боку. Сусід розтулив рота та зайшовся... Ви не помічали як люди полюбляють балакати?! Вони галайкочуть без перерви, де які базікають за обідом, на унітазі, та навіть коли сплять. Сплять...
Тут я не маю на увазі статеві стосунки. При сексі, взагалі бесідувати доволі не зручно, чоловіки тільки хекають, та хакають, щоб не збитися з ритму, щоб показати себе класним коханцем. А жінки переважно стогнуть, щоб показати який ти чудовий коханець, щоб одразу після твого жалюгідного оргазму, втомленим від „шаленого щастя” голосом, попросити нові босоніжки, чи то
пальто – манто...
Я взагалі вже був одружений, ми розлучилися, задля чого мені ілюзія щастя. Ось наприклад мій сусід, який зараз стоїть напроти мене і розтуливши пельку, торохтить усіляку бридоту... Отут тобі і зламаний мотоциклет, і хвора теща, і зла немов собака дружинна, підвищення цін на газ, на борошно для курчат, тощо... Куча мала!
А який був козак! Дівок перегортав... Наперевертав - як той дід Семен перегною!
І на що він перетворився, тьху тай годі... І головне половина зустрінулася, ніби то Господь покарав... Страшна - пика як репа, та ні, мабуть, просто репа, репа зверху на тілі... Ні краще на тулубі, бо тілом це непорозуміння назвати язик не перегортається. Сама геть уся незграбна, вайлувата, із рук все випадає, а як приготує борщ, то навіть скажена собака у безхлібну пору року не їстимете. А така чорнорота, краще не зачіпай, прокляне за тогорічний сніг, на якому твоя собака намалювала жовті ієрогліфи.
Я тричі запитував чи то вдома його курортники. А він торохкотів, та торохкотів, у мене виникла думка що його взагалі не можливо зупинити.
Та я його, бідолаху розумію, коли у оселі балакає тільки дружина...
Треба було негайно якось бо відвернути його увагу. У мене існував єдиний шанс, і я їм скористався.
- Сусіде, - я промовив це дуже тихо, майже пошепки.
Я проговорив це лагідно, ласкаво та ніжно, немовбито матір шепоче казку своєму найкращому немовля.
- Сусіде, - проказав я. – У мене є пляшечка горілочки...
Отакої, диво здійснилося! Він замовк, обережно озирнувся на будівлю, декілька разів по інерції відкрив та закрив рота, та потім мовчки, на знак згоди, махнув правицею.
- Твої курортники вдома?! – запитав я ще раз.
- Та сплять як небіжчики.
Він порився у потилиці, ще раз озирнувся, потім кивнув у бік свого гаража.
- Я піду, затягну свого дрицеля, а ти тихенько з пляшкою до мене...
Чаркувати у таку спеку мені не дуже кортіло, але другого плану що до проникнення до хати у мене не було.
Треба було щось робити! Мені насамперед треба було переконатися, що це дійсно ці покидьки, і зараз, коли вони втомилися та спочивають, був саме той час. Треба було щось робити, треба було діяти.
Я йшов за пляшкою, а сам у весь час міркував про подальші дії. По перше треба пересвідчитися на особу братів, як що це вони – я негайно повідомляю дільничного, в друге треба застерегти колишню, вкрай необхідно щоб вона десь виїхала з сином на пару днів. Це на випадок як що хтось з братів втече.
Взагалі я страшився старшого, це був демон, чорт з лагідною посмішкою.
Молодший – так собі, слабак, здохлятина. Я б подолав його самотужки.
Я так яскраво уявив собі як я закручую молодшому руки, що навіть зупинився посеред дворища... Це б дійсно було б добре як би я власноруч упіймав покидьків.
Та годі – треба було діяти!
Я захопив пляшку спотикайла, до речі власного виробництва. Я роблю це з кактусів, щось на зразок текіли, але текіла що продається у барах – повне лайно. Ще відірвав пару червоних голів з помідорної грядки на закусок, та перелізши через палісадник, попрямував до гаража.
Осьде було королівство мотлоху! Яких тільки-но запчастин тут не було.
Ресори з вантажівки іржаво скреготали, пориваючись збити з ніг. Фари з „Краза”, трактора, ще з „горбатого”, та навіть з тепловоза, вони дружною родиною, нависали під стріхою, лякаючи мертвими очима, та черепно-мозковою травмою. Старий, самовар, наче переможений лицар, покоївся у куточку з пробитим черевом. Зламані праски, немов блискучі камінці вилежували по усьому гаражу, чіпляючись за ноги стертими часом дротами. Порожні пляшки з екзотичними назвами горою заступали шлях. Раптом кермо з дідусевої „Волги” впало, та підплигуючи, жваво покотилося у глибочину споруди, під назвою – гараж.
Тутечки було доволі темно. Я хвилину постояв, звикаючи до погнилої
чорноти. Сусід з лайном мене заїсть, за цей клятий руль.
Я наймацькі рушив у бік де впало кермо. Щось намацав, та це був не руль, це було щось тепле та вологе ...
„ Чи у лайно встрянув?!” – запитав я сам у себе.
Далі рухатися не мало сенсу, не вистачало мені ще впасти у цю кучу непотребу...
- Гей! Сусіде...
У відповідь – тиша. Запитав ще... Я обережно вийшов із гаража і подивився на руку. Це помідори, я розчавив помідори! Та ні, помідори лежали на калічному, триногому стільці біля входу. Та ні... Цього не може бути...
„Все буде добре...”
Порившись у мотлоху, я знайшов кирпатого ліхтарика...Чи то в мене так тремтять руки, чи то ота клята кнопка.. Я натискаю, та натискаю, клята кнопка... Нарешті! Квола нікчема, світло ледве трималося в його металевому тільці. Та цього було досить. Я обережно переступив поріг гаражу.
Туди...У темну, жахливу глибину... Крок, ще крок, я відчуваю як гахкає моє серце.
Ліхтарик агонізує. Ще мить і він здохне, я кваплюсь, ну будь ласка, ще мить...
„Все буде добре...”
Я струшую нутрощі клятого ліхтаря. Ця сволота тьмяніє! Ні, не зараз!
Добре! Він знову блимає, жовтим оком.
Це тут, ось кермо від „Волги”, далі... Далі це голова, голова сусіда... Одне око пильно стежить за моїми діями, у другому стирчить скривавлена викрутка.
Я щось запитую, але сам не розумію про що.
Та ні, він не стежить за мною, це світло ліхтарика бігає по його порожньому як скло – оку.
Що я йому кажу? Навіщо я з ним розмовляю?! Він мертвий... Я відчуваю як моє тіло холоне разом с тілом сусіда.
Світло раптом гасне. Ліхтарик відійшов. Якщо ліхтар вже небіжчик, то навіщо я тримаю його у руці?!
Час зупинився, хвилини ледь-ледь рухаються, моторошно тягнуться як гума.
Я тікаю геть, швидше, швидше, туди за обрій, за крайнеба, де я не бачитиму,
навіть не пам’ятатиму...
Але я зупиняюсь... Бігти не можна! Родина, моя родина у небезпеці!
Я повертаюсь до будівлі, гукаю на дружину мого сусіда...
- Заходь бо... – нібито чую я з оселі.
Я підіймаюся сходами. У кімнаті за столом сидять два парубки, поза всякім сумнівам це курортники, вони удягнені у яскраві сорочки, вони смачно харчуються, вони розмовляють, та щасливо посміхаються...Вони відпочивають... На столі всіляка екзотична смакота, банани, ананаси, ківі...
- Ви хто?! – запитує один з них.
- Сусід... – відказую я. Навіть не впізнаючи власного голосу.
„Це не брати!” – шепоче у моїй свідомості.
- Це не брати! – чую я наче відлуння за спиною.
Я обертаюся і с жахом бачу хитляву постать молодшого. Він стовбичить на сходах до будівлі, він як завжди правицею риється у носі, лівою він чухає собі яйця. Його руки червоні...Кров на них вже запеклась. Застигла немов моя перелякана душа.
- Це той сусід до якого ми учора стукали, - пояснює парубок другому.
- А, це той, у якого по садку бігала перелякана жінка! – киває той у відповідь.
Вони пильно роздивляються мене. Я мабуть затуляю їм сходи, схоже вони ще не бачать молодшого.
- Ви що, різали її?! – знову запитує перший. Вони голосно регочуть.
- Вам треба негайно забиратися звідси! – кажу я. – Він там...
Я обертаюсь до сходів, та там вже сама порожнина...
- Сволота, він втік! – мої ноги знов мене не слухаються. Я осідаю на підлогу.
- Заспокойтеся! – хлопці підвівшись, намагаються мене заспокоїти.
- Хто там був?!
- Мені треба бігти... – Я пориваюсь підвестись. Хлопці нахиляються щоб допомогти, я кричу, я що сили галасую...
„Тікайте!Запізно...Я бачу його...
Сокира якась дивацька, довге топорище, як у скандинавських лісорубів, лезо закручене та блискуче, у ньому наче у дзеркалі я бачу мерзотну пику старшого...
Він посміхається... Він киває мені, як доброму знайомому...
Він урівноважено наносить удари... Помірковано, та холоднокровно... Один за одним... Один за одним...
Дуже майстерно, ніби усе життя він займався тим що рубав у лісі дерева.
Черепа лускають начеб то дозрілі кавуни...
Він не випускаючи з рук сокиру, сідає за стіл...
- Обожнюю екзотику...
Він укладає сокиру наче власне малече. Ніжно лискає її, пестить, милує... Дарма... Сокира байдуже лягає на стіл, червона пляма, наче жива істота повзе по білій скатертині. Повзе, лізе до мене, ще мить і вона перекинеться на мене, я затуляю очі, затуляю як у дитинстві... „Все буде добре...”
- Меж іншім, - промовляє старший, запихаючись ананасом. – Його дружину я теж зарубав, та туди ж й тещу... Свідки... Нічого особистого...
Він перекинувся на ківі.
- Певне у дитинстві мене не балували...- пояснив він, підморгуючи. Наче тінь з потойбічного світу, з’явився молодший. Він нахиливши патлату голову, з дитячим захопленням роздивлявся тіла, що ще тіпаючись в агонії віддавали богові душу.
- Що вам від мене треба?! – Я підвівся, та зробив де кілька рухів до столу.
- Що, зарубати мене жадаєш?! – старший кивнув сокиру. – Ти слабак, слабодухий, такий як мій брат. Спробуй! Нуж бо!
Я позадкував, отож бо, я дійсно слабак, я нікчема, я тюхтій...
- Навіщо?! – я заплакав.
- Навіщо що? – перепитав мене старший.
- Навіщо ви їх вбиваєте?
Молодший кивнув у бік старшого, та сунув пальця у носа.
- О! Та це вічна тема! – старший гидко зригнувши підвівся.
Він всунув до рота половину довгого банана.
- Не розумію, як це роблять жінки?! – прошамкав він з забитим ротом.
Він декілька разів встромляв та витягував банана.
- Мені іноді кортить бути жінкою, - проквакав молодший.
- Бог двостатевий. – повідомив старший, ретельно пережувавши банана. - Бог гермафродит!
Він пройшовся по кімнаті, немов професор проміж учнями.
- І це не богохульство, це факт, - він розмахував руками немов диригент перед великим оркестром. Він позував, він насолоджувався, впоювався власною персоною. – Та мені взагалі це байдуже. Мені начхати на нього, як і всевишньому на нас.
Він кивнув на стіл.
- Ось єдина істина! Сокира це сила!
Він підніс руки до стелі.
- Я маю цю силу, я Бог! Але не такий крутько, нажаль...
Він показово зітхнув, та плюхнувся на стілець.
- Нажаль мені не вбити таку прірву народу, яку завалив він...
Старший потряс головою.
- Це ж треба так вимудрувати, зробити - щоб потім вбивати! Він грає! Це велика гра, і вона йому це подобається!
Він раптом звівся, та схопивши сокиру кинувся на мене.
Я закрив очі.
„ Все буде добре, все буде добре...!” - Наче молитву повторював я.
„ Все буде добре!”
Мабуть стекла вічність, різнобарвні картинки з дитинства, немов метелики промайнули десь у глибочині моєї свідомості.
- Ну що? Наклав у штанці?!
Я обережно відкоркував очі.
- Я пожартував, - старший опустив сокиру, - Перевірка на вошивість!
Раптом задеренчав телефонний дзвінок.
- Це вже цікаво! – старший обережно наблизився до пристрою, начебто вперше його побачив.
Телефон надривався, надсаджувався начебто оперний тенор, напередодні зарплатні. Нарешті увімкнувся автовідповідач.
На томі кінці дроту, лунав радісний жіночий репет.
Із усього шарварку, я зрозумів що сусідська родина вже їде, і через десять хвилин треба їх зустріти з духовим оркестром.
Коли нарешті телефон заткнувся, старший на деяку мить розгубився.
Він спантеличено пройшовся по кімнаті, поклав, та потім знов взяв сокиру.
- Ненавиджу сюрпризи!
Він витер сокиру безпосередньо о скатертину.
- Усе належним чином повинно бути заплановано, - він швиденько пройшовся по кишеням небіжчиків. – Пара сотня баксів ніколи не зашкодить.
Молодший з байдужим виглядом стовбичив біля вікна.
- Вшиваємося негайно! – старший рушив у бік дверей. – Нема часу позбавлятися трупів.
- Як казав Месія, хай мерці ховають своїх мерців, – він підморгнув мені і жваво вискочив з кімнати, молодший наче миша сюркнув слідом.
Я обдивився забризкану червоним, власну сорочку, залишатися, та щось пояснювати не мало жодного сенсу.
І я побіг. Я стрибнув у двері мовбито заєць за яким женеться ціла зграя собацюр.
Нишком, нишком, прихиляючись немовбито під гарматним обстрілом, я добіг до паркана і не вагаючись перестрибнув. О! Бубка відпочиває! Це був стрибок, я летів наче птах, я піднявся до небес, я розправив крила та ширяв, линув там у піднебессі наче янгол.
Він обірвав мене з неба, як яблука з дерева.
- Не треба так плигати, добродію, це й так ймовірно й ноги зламати.
Я впав на грішну землю, та ні, мене опустив на землю цей покидьок.
Старший вже чекав біля паркану. Молодший копирсався поодалік.
- Нам на деякий час треба зникнути, почнуться перевірки, слідство, здійметься галас, - старший міцно ухопив мене за руку. – Але ми простежимо за тобою, та твоєю родиною. Ти наш, ти з нами, ми трійця! Неначе батько, син, та святий дух! Не сумуй, ми невдовзі повернемося, гра продовжується!

Слідчого звали... Як же було його прізвище?! Мабуть я розгубився, я не чекав на нього так швидко. А можливо, що час гнав не заодно зі мною, не на мою користь. Я встиг випрати сорочку, та на чоботах треба було трошки підчистити, та під парканом вирівняти травку...
Він гупав по воротах як до себе до дому. Мордочка у нього була немовби у щура. Маленькі, чорні оченята, буравили мене як добре свердло тонку деревину. Але зараз я був не хлипкою дощечкою, я був міцним залізним щитом, бо від моєї поведінки залежало життя двох моїх близьких людей. Увесь сусідський двір був заповнений експертами. Вони перегортали кожний листик, кожну порожню пляшку, та що мені не сподобалося, так це здоровенний собака. Він нишпорив біля гаражу, та бігав до паркану, і гавкотів у мій бік. Я люб’язно запросив слідчого до хати.
Поки ми йшли, я шалено розмірковував, треба було згадати все, все до дрібниць, я не повинен був помилитися. Я раптом згадав що пляшка з горілкою залишилася по той бік паркану.
- Так коли ви в останній раз бачили сусіда? – слідчий намагався зазирнути мені у нутрощі.
Дарма! Я стояв напроти дзеркала, мабуть у мені пропадав великий артист. Я навіть сподобався сам собі. Яке обличчя! Який вираз, кожний індіанець позаздрив б мені у цю мить.
- Щось трапилось?! – по моєму лицю пробігло щось на зразок суміші тривоги і здивування.
- Вашого сусіда вбито! - він ретельно вивчав вираз моєї фізіономії.
„Та дзуськи тобі!”
Я спостерігаю у дзеркалі цілий коктейль почуттів. Стоп! Я зупиняюсь на переляканості. На мій погляд – дуже переконливо.
Та треба вирушати у наступ, побільш правди, побільш дрібниць, нічого не скривати, ні чого що мені зашкодить.
- Оце тобі на...
Для більшого ефекту, я сідаю на стільця. У кімнаті стілець один, тепер в мене перевага, він стовбичить і не бачить моїх очей. Це дуже вдалий хід з мого боку.
- Я ж тільки десь годину тому, як був у нього! – тут треба тяжко видохнути, та залізти у потилицю.
- Добре! – каже слідчий, та виймає з кишені записник. – З цього моменту мене цікавлять усі подробиці.
Я вже прокрутив у голові деяку схему, я знаю як розмовляти...
- Та що казати, - я додаю крапельку розгубленості. – Я був у нього у гаражі.
Я бачу як при слові гараж, блиснули його мишачі оченята. Та дідька тобі за пазуху.
- Ми іноді збираємося там, випити пляшечку мого витвору. – Я кивнув у бік кактусів. – Я жену з них горілку. Його жінка лається коли він заливає чарку, другу за комірець.
Я розвів руками.
- Що це за чоловік, який не власний випити у своїй хаті.
Я похитав головою.
- Отож бо ми й криємося як партизани, - я махнув рукою у бік паркану.
Він навіть не повернув голову. Дивиться у вічі, сука...
-Я зазвичай перелізаю через палісадник, та ховаюсь у гаражі, - брехав я далі, відчуваю не аби яке натхнення. – Бо якщо його половина спіймає, то здійме галас, та такий, що на небі янголи позатуляють собі вуха.
Він уважно слухає, він нічого не каже про вбиту жінку, тещу, та двох молодиків.
Це його хід, він тримає джокера у рукаві. Він мабуть вважає що я десь схиблю. Хрін тобі у дупу. Я навмисно розповідаю про дружину сусіда у теперішньому часі. Та й про сусіда я кажу немов бачу його перед собою.
Так й треба, авжеж я не звикся з думкою, що сусід вже човгає дорогою в один бік.
- У нього хтось був у хаті?
Сірий щур, пильно стежить за всіма моїми діями.
- Він казав, що у в них два хлопця, з вечора зупинилися, але я їх не бачив, бо як я вже казав, коли його половина вдома, ми переховуємося у гаражі.
- Отже до оселі ви не заходили?
Це небезпечне запитання. Десь, та залишилися мої відбитки. Я брешу далі.
- Я заходив, але в полудень, - на мить я замовкаю, ніби згадую час. – Так, це було навіть раніше. Бо магазин ще не закрився на перерву, я там скуплявся.
Він щось ретельно зафіксовував.
- А сусіда я зустрів коли вже вийшов з магазину, ми разом йшли, нам в один бік.
- І ви зайшли до його садиби?
Знову пастка. Сусіди навпроти могли бачити що ми розійшлися по своїх дворах. Тут треба казати правду.
- Він запросив до себе, поки жінка десь пішла. Та в мене висковзнула пляшка з вином, треба було прибрати, щоб хтось не дай боже не поранився. А потім я переліз через паркан, тай подався до його хати.
- Навіщо ви перелазили через паркан, якщо його дружини не було вдома?
Ти ба, що він витворяє! У мене складається думка, що я головний підозрюваний. Та й не кажу це у голос.
- По перше це вже звичка, по друге, навіщо вертатися до воріт, відкривати, потім закривати, та йти до сусіда з головного входу, ще й з собою духовий оркестр запросити, щоб сусідка напроти побачила, та розбазікала все його половині.
- Ну добре, - каже він. – Ви не зустрічали його курортників?
- Та ми й по чарці не встигли потоптати, сусід заволав що чує як жінка повертається. Її й справді чути за версту. Дуже вони криклива...
- І що далі?
- Та що далі...- Я розвів руками. – Я схопив пляшку, що приніс, та накивав п’ятами.
Він щось писав. Ну ліпи, ліпи, Достоєвський.
- А десь з годину тому, він покликав мене через паркан. Сказав що „заноза” лягла відпочити. Я знов взяв пляшку, переліз через палісадник, та пішов у гараж, та тільки то я зайшов, хтось загрюкав до воріт.
Сусід лаючись, пішов відчиняти. Хвилини через чотири, п’ять він повернувся, сказав що прийшли наймати кімнату, треба будити хазяйку. Я оставив пляшку на вечір, та поліз до себе.
- Так, так, ви не бачили хто до нього селився?
О, це мабуть зараз було справжнє випробування. Мене дуже пекло дати прикмети братів, але я переборов себе.
- Ні, на жаль не бачив, і не чув. Гараж у глибочині саду, головну будівлю можна побачити з тилу. Вхід у споруду з другою сторони.
- Я бачив, – холодно відказує він. – Отже ви весь цей час перебували у хаті?
- Ні, - відповідаю я.
Про всяк випадок треба бути обережним, може сусіди по той бік щось чули, а як що чули і я повинен був чути. Але я ж не чув.
- Я був у теплиці, - Я знов киваю у бік кактусів на підвіконні. – У мене у садку велика теплиця, там безліч кактусів. Деякі я перетворюю на горілку.
- Ну добре, - він щось розмірковує. – Ви б не змогли пройти разом зі мною, понятим. Треба написати безліч папірців, а ви подивитесь заразом чи усі речі у хаті.
- Я відмовляюся, - Я роблю фізіономію сповнену жаху. – Боюсь небіжчиків. І взагалі, я не настільки був другом сімейства, щоб знати де є яки речі, нехай його половина вам розповідає.
Він деяку мить вагається.
- Їх вбито! – каже він майже пошепки. – Їх усіх вбито, сусіда, його жінку, тещу, та двох курортників.
- Оце тобі на! - Я закриваю обличчя руками. – Як би я залишився, і мене б...
Я замовкаю, видержуючи драматичну паузу.
- У сусіда були вороги, він щось казав про борги, чи не задоволених клієнтів?
А зараз мій хід. Тут треба не перегнути палицю.
- Він казав про молодиків, ще коли ми йшли з магазину. Щось таке, на що я відразу не звернув уваги, але враховуючи останні події, я пригадую...
Я підвівся, та почав міряти кроками кімнату.
- Він казав що молодики що влаштувалися вчора, якісь дивні, грошей повна купа, а гніздяться у кімнаті, інші на їхньому місці вже давно б побігли по дівках та барах.
- Повна купа?!
- Він так і сказав – повна купа.
Я на мить спиняюся, вдаючи що ретельно згадую.
– Він казав що, грошей повна купа... Навіть прірва!
Я налив собі горілки.
- Не бажаєте скоштувати?! – запропонував я слідчому.
- Ні, другим разом.
- Я ще зауважив сусіду, щоб пильнував, може вони якусь то там банківську установу пограбували...
Стоп! Досить базікати, на цьому треба зупинитися.
- Ну добре, ось мій номер телефону...- він положив пошарпану візитку на стіл. – Щось ще пригадаєте, зателефонуйте.
- Гаразд... – Я підняв стакана та влив до власної горлянки добру половину жагучого настою. – Царство небесне сусіду...
Я перехрестився...
Мабуть це було дуже переконливо, він вийшов не прощаючись. Нехай сприймає мене за кінченого пияку.
- Добре розбріхуєш.
Старший вже стояв біля дверей.
- Цей слідчий не дурень, треба бути обережними...
- Та пішов ти у дупу! – кинув я в його бік. – Де моя дружина, ти малий?!
- Ой, ой, ой! Як зворушливо!
Старший зайшов у кімнату.
- Твоя дружина покинула тебе, бо ти п’яничка.
- Ось! – він тицьнув пальцем у порожню пляшку. – Ти зараз допив ще одну.
- Це моя справа!
- Вже не твоя, це вже наша справа.
Старший всівся на стілець.
- Вона пішла від тебе рік тому, а ти жодного разу не прийшов до неї, до неї і до сина! Що ти робив цілий рік? Пиячив! Напивався як свиня... Ах, ах, яке горе – жінка його залишила!
Старший кивнув у бік дзеркала.
- Подивись на себе, хто з тобою буде жити, алкоголіки не кому не потрібні.
- З ними все гаразд?
- Авжеж, вони у надійному місці, зараз молодший купив твоєму малому цукерки, та печиво. Твій малий полюбляє печиво зі смаком згущеного молока.
- Так, мій малий полюбляє печиво зі смаком згущеного молока.
- Ти дійсно покидьок, - зауважив старший. – За цілий рік навіть з далечку не подивився на них. Гординя!
Він огидно підморгнув.
- Гординя, це двигун прогресу! Та все ж ти дурень, жалюгідний п’яниця, та годі базікати – він підвівся. - Зранку напишеш нове оголошення, та порозклеюєш на автобусній станції. Нам потрібна свіжа кров! І не дригайся...
Він вийшов на двір, та через мить всунувши голову у двері, мерзенно прошепотів:
- МИ ТРІЙЦЯ, МИ ТРІЙЦЯ, МИ ТРІЙЦЯ!
Потім голова зникла, я залишився на одинці.
Взагалі ми завжди наодинці, наодинці з власними думками, страхами, фантазіями, розмірковуваннями ... тощо...
Чому власне я почав пиячити? Гарна дружина, дитина точнісінька моя копія, оселя біля моря, що ще треба, щоб зустріти старість...
Мабуть тільки зараз я збагнув істину причину...
Я зрозумів, я побачив коріння, я роздивився себе з середини.
Не треба шукати першопричину зовні, робити когось то винним, вона отут, всередині, в душі...
Самотність! Одинокість! Самота!
Мабуть я щось не доробив у своєму житті, що не зміг заповнити порожнечу, тут, у глибочині мого я... А може це егоїзм...
Я тільки тепер збагнув що значить для мене родина. За це треба боротися.
За це я зможу навіть вбити цих покидьків.
Вбити!
Як кажуть собакам – собача смерть!
Але як це зробити?! Треба було винайти якусь пастку. Щось на зразок мишоловки.
Я не спав до ранку, і не дарма, деякий план дій сформувався у моїй голові.
Я вийшов з хати, коли сонце ледь – ледь виглянуло за обрію. Десь загорлав півень, та якась то дурна псина, загавкала на мене, але ні хто з собацюр не підтримав її дурості.
Я знав що старший десь поруч, я відчував його мерзотній погляд на моїй спині. Але треба було діяти за планом, і тому я зайвий раз не крутив головою, а цілеспрямовано йшов до авто – станції.
Ретельно порозклеювавши об’яви, я повернув до дому. Я майже дістався до своїх воріт, та раптом підняв очі у гору...
Стоп! Мовив я сам собі, і ледве не загальмував.
Це б було би помилкою, але ж він там! Він стежить за всіма моїми переміщеннями.
Як я відразу цього не збагнув, ось куди зник мій бінокль.
Там, на горі, на горі куди я лазив у дитинстві, на горі де ми з хлопцями змайстрували невеличку хатинку...
Вона повинна бути й досі там. Адже гора заросла кущами, та деревцями.
Дійсно, хатки з низу не розглядіти, а зверху, та ще з біноклем видно весь район.
Він там переховається. А може й тримає мою родину.
Тому він так швидко реагує на мої дії.
Отже це все змінює.
Я вже зайшов у двір. Ретельно обстежив сад, теплицю. Покидьків ні де не було.
Це добре.
Тепер все буде добре!
Я поліз у погріб. Там є одне таємнича схованка. Про неї знаю тільки я.
Ось, ось вона. Я скидаю порожні ящики. Підіймаю, закидану землею, дощечку. А ось і він!  Він важкий! Він важний! Він вагомий! Він переконливий!
З ним неможливо сперечатися! Останнє слово завжди за ним!
В його черевині, сім смертей! На дерев’яній рукоятці – зірочка!
Знайомтеся – це його величність „наган”!
Я ніжно ховаю його у кишеню.
Вилізаю з погреба. А ось вже грюкають у ворота. Я підхожу, їх четверо юнаків, та троє дівчат. Вони вже з ранку на підпиту. Мабуть пиячили усю ніч поки їхали до моря.
Я знаю що він спостерігає за моїми діями. І тому я відшиваю цю братію.
Ватага йде геть, одійшовши на небезпечну відстань, вони починають лаятися на мене... Мені байдуже. Бо зараз прибіжить старший. Він прибіжить лаятися, за те що я не взяв цю когорту. Я спостерігаю за годинником. Хвилин п’ять треба щоб злізти з гори. Та де там п’ять, усі десять. Злізати завжди складніше.
Добре! Я чекаю хвилин сім, бо він не побіжить просто по вулиці, отож бо йому ще бігти по берегу, щоб зайти з боку садка, а мені можна. Мені зараз дозволено усе, і я бігу, бігу туди на гору.
Стежки вже давно немає. Її змило дощем, висушило спекотним сонцем, її вкрили колючі кущі, та сам час забув, покинув тропу. Тропу, стежину мого дитинства.
А ось і хатка. Вони збита з добротного матеріалу. Ми крали лісоматеріал з пансіонату. Пансіонат будували в добрі „застійні” часи, нині такої деревини мабуть й немає.
Хатка стоїть як нова, тільки то дах геть з’їла золота іржа.
Я обережно витягаю нагана, заглядаю всередину. Бінокль тут, але моїх немає.
Я хватаю бінокль, дивлюсь вниз. Він біжить по берегу, біжить що духу.
Та десь посередині шляху він раптом обертається і дивиться га гору.
Напевне він відчуває небезпеку, я десь читав що шизофреніки дуже вчувають такі речі. А може просто він побачив спалах лінзи. Бо сонце вже вилізло з ліжка, і підморгує мені кукурудзяним оком.
Він повертає! Він розлючений! Він озвірілий!Він небезпечний!
Але зараз остане слово за мною!
Я чекаю на нього, я чую як він шкрябається у гору.
Ще, ще мить...
Він тяжко дихає, по його бридкої пиці, котиться, хрьопає водоспад, водоспад смердючого поту.
Він дивиться на мою правицю, яка міцно стискає нагана.
Він криво усміхається, але усмішка вже надто театральна.
- Тобі не повернути жінку, та дитину, вони вже не твої.
Він дивиться мені у вічі. Дивиться наче гіпнотизує.
- Ти слабак, ти нікчема, ти просто непотріб...
Це була його помилка, не треба було мені цього казати.
Я натиснув на спусковий гачок. Нагану байдуже, він наче джин з лампи. Хто на нього натискає, той господар.
Він старанно виконає свою справу. На це він майстер, фахівець своїй справи.
Він офіційно гаркнув, не так голосно як наприклад гармата, але як на мою думку, дуже переконливо.
Він харкнув полум’ям. Він як завзятий курець, видохнув тонку стрічку диму. Він послав одну маленьку смерть.
Він сказав усе!
Та ні, це я відрядив цю кулю, а він тільки переадресував її до грудей старшого. Це я усе сказав!
Старший навіть й не зойкнув, його повело, повело назад, він хапає повітря руками, немов намагаючись зачепитися за життя... Крок, ще крок. Він падає униз у безодню...
Я обережно визираю зі скелі. Він лежить внизу, гостре каміння заляпане його хворою кров’ю. Море жадібно злизує червоне...
Хвилі набігають, навалюються неспинною зграєю. Ще, ще мить і тіло поглинає ненажерливе морське черево.
Я ховаю наган у кишені, забираю бінокля, та обережно злізаю з гори.
Зараз треба чекати. Вичікувати на молодшого.
Я його притисну, цей цуцик розповість усе.
Я заходжу до дворища, та там на мене чекає несподіванка.
Сірий щур – слідчий.
- Гарний бінокль! – каже він, замість привітання.
- Морський! Від діда залишився.
Я відчиняю двері, та запрошую його до хати.
Він заходе, відразу сідає на стілець. тепер в нього перевага. Він дивиться знизу, прямісінько мені у вічі.
Але це зараз не має значення. Мені сьогодні потрібен молодший.
- Щось трапилось? – запитую я, повертаючись так, щоб він не помітив важкого нагану у кишені легких брюк.
- У вас зупинялося подружжя, - він не запитує, він стверджує. – Вони того ж дня відправили листа родині, там була ваша адреса. Через три дні вони зникли...
Він дивиться мені у вічі.
- Вони посварилися, та увечері поїхали.
- Через що?!
- Напевне через ревнощі, - я зітхнув. – На пляжі дуже забагато спокус. А вона була дуже гаряча, темпераменту їй не бракувало.
- Чому ви кажете про жінку у минулому часі?
Тут він мене зловив. Це моя помилка.
- Чому! Тому що вони поїхали, я навіть про них й забув, таких в мене по три пари на тиждень.
Тепер вже не варто казати про братів, адже я вбив старшого, я для закону злочинець.
- Їх не бачили на станції, зверху на трасі чергував пост Даї. Ні хто не підіймався на верх, щоб зловити якусь маршрутку. Таксисти також не виїжджали на вечір...
- Я що повинен був простежити за ними, чи власноруч посадити їх на автобус?! Може помирилися, та зупинилися у когось там, ближче до центру.
- Та ні, їх не хто не поселяв до себе, тільки ви...
Я відчуваю як міцна петля затягується на моїй шиї.
Але в нього бракує доказів, були б у цієї криси докази, я б вже кукував би в камері.
Навіщо він прийшов?!
Щось тут не те...
- Я тут покопирсався, та знайшов у вашому човні шматок хустини. Знаєте, така прозора, дівчата на пляжі перепоясують собі талію.
- Ну так й що? Там плями крові?!
Я знаю що це блеф. Я тричі перевіряв човен, я віддраїв його як добра господиня посуд, восьмого березня.
- Ми зараз перевіряємо...
Він щось мутить, але що я не можу поки що збагнути.
- Ви казали що декілька раз плигали через паркан до сусіда, але травичка там рівна рівнесенька.
Він витяг з кишені дешеві цигарки, та не спитавши дозволу, запалив.
- Питання, навіщо вам пригладжувати травку?!
Це він правий. Гадюка! Це доказ на його користь. З травою це я переборщив.
- А я сам відповів навіщо, - він дмухнув димом прямо мені в обличчя. – Ви не знали що робити, ви розгубилися.
- Травка це лайно на палиці. – Я налив собі горілки. – Можеш навіть засунути його собі в дупу.
- Та ти не такий вже й простак, - він витяг з кишені целофановий пакунок.
- Знаєш що це?! – в його щурячих оченятах, голосила перемога. – Це речовий доказ. Доказ який свідчить що це ти вбив сусіда.
Я й сам бачив, що там викрутка. Я мабуть зачепив її рукою, зачепив там у гаражній темряві, коли намацав щось вологе...
- Я тобі поясню, що відбулося, - він сплюнув на підлогу. - Ти зустрів сусіда, він розповів тобі про парубків, парубків які не поспішають сорити грошима, тим паче що грошей багато, ціла купа...
Він ретельно поклав викрутку назад до кишені.
- Ти переліз через паркан, подивився через вікно на їхні валізи, напевне вони рахували гроші, такі гроші не можливо заробити, їх можна тільки вкрасти. Він махнув рукою, з дешевою цигарки посипався жар.
-Оце, все! А далі усе відбулося як у добрій джазової імпровізації.
Він заплескав у долоні.
- Браво! Ти закосив під маніяка, це чудовий хід. Але мене власно турбує, подальша доля грошей, адже цю купу не знайшли, не знайшли навіть жодної купюри в їхніх кишенях!
Він знову запалив.
- Отже питання, де вони?!
- Я розумію, тобі потрібні гроші на гарні цигарки?! – запитав я, наливаючи собі ще. – Бо твою чадять як купа жіночих заткал.
- Дуже дотепно, - він кинув цигарку на підлогу. - Треба ділитися з ближнім! Так наказував Христос!
- Ти ще розкажи про те як ти у неділю ходиш до церкви...
- Твоя правда, - слідчий посміхається, гидко посміхається. – Не набожний я.
Він зараз нагадує мені старшого, мені аж зудить тріснути йому по кумполові. Та й пляшка поруч...
Він осідає на підлогу, немов набитий ганчірками. По голові розповзається червона пляма. Негайно накриваю його довбешку рушником. Навіщо мені кров на підлозі?!
Я витаскує з його кишені викрутку. Це треба знищити, а що робити з тілом?
Я заламую його руки, йому за спину, та міцно зв’язую. В мене у голові вже народився план. Я підставлю молодшого, я все навалю на нього, він буде у мене – цап відбувало! Це добре, а зараз треба затягнути цього щура до підвалу, там де йому і місце.
Я запхав слідчого до погреба, викинув у море викрутку, та залишки розбитої пляшки, відкупорив собі нову, та вмостився у крісло гойдалку.
Він прийде у ночі, це його час. Він буде шукати старшого... Він прийде в мої обійми...

Сонце вмирало. Взагалі воно так робило кожного вечора. Незмірна красна пика завалювалась за обрій. Стомлене за цілий день гріти товсті дупи, сонце поспішало завалитися на ніч на свою величезну канапу, та дати добрячого хропака. По морю квапливо пробігла сонячна доріжка, наче маленький цуцик, який наздоганяє свого хазяїна. Усіляка перната дрібнота, позатуляла пельки, готуючись до жаркої ночі. У кущах ще торохкотіли коники пережовуючи з зеленню останні теплі хвилини. Якийсь жук рогоносець здуру влупився у вікно, впав на землю, скаженіло дригаючи кінцівками.
Бригада мурах швидкувавши до своєї оселі, взагалі не звернули на нього уваги. До дому, до дому, мерщій до дому. Всі готуються до сну. Хто сам на сам... Хто з дівчиною, або з хлопчиком... І лише одна єдина особа сьогодні не ляже у ліжко. Ця особа чекає, так як ніхто світі! Чекає як на першому побаченні...
Але замість квітів у нього в кишені – наган, а в серці немає любові, там – відплата.
Сонце благополучно втопилося. Вся дрібнота, що цвірчала, джеркотала, рипіла та теркотала на різні голоси, нарешті позатикалася, хай їм грець!
Зірки начебто спілий виноград, смарагдовими кетягами понависали над головою.
Місяць висолопив бліду, безкровну пику, і мовбито вампір – кровожер, оглянув поцейбічний морок.
Ніч! Час химерних примар. Час таємничих задумів. Час фантасмагоричних марень. Час перетворень та метаморфоз.
Час поетів та душогубів.
Я ненавиджу ніч. Я її боюсь.Я тікаю він неї. Я викохую її.
Я голублю, лелію свої пострахи.
Я вб’ю її.
Безліч ночей, убитих мною, валяються на днищу порожніх пляшок.
Безліч ночей, з одним обличчям п’янички, відображуються у перекошеному дзеркалі, дзеркалі моїй, богом покинутої, бездоглядної душі.
Ніч!
Це водночас жахливо і божественно!
Та зараз ніч жахливого, мерзенного, брудного.
Це жахливе, мерзенне, брудне, вже ввалюється в мою домівку.
Я б’ю його в пику. Б’ю ще й ще. Він хляне на підлогу. Закриває бридку харю, миршавими руками. Він кличе брата на допомогу.
- Де моя родина?! – волаю я, продовжуючи гамселити його ногами.
- Ото, оце... – стогне він, намагаючись заповзти під стіл.
- Де моя жінка, та син?!
- Я покажу, не бий, не бий!
Він плаче. Досить з нього, я зламав його, я перетворив його на тісто, з якого я буду виліплювати що мені заманеться.
- Вставай, показуй де ви їх сховали!
Я підіймаю його за комірець.
- Ось, дивись в очі власної смерті, - пхаю йому по під носа нагана. – Не роби дурниць, йди повільно, не надумай горлати.
- Де братка?! – молодшого трусить.
- У погребі, - брешу я. - Зробиш усе правильно, обох відпущу!
Він киває патлатою довбешкою. Я піддаю йому під зад.
- Пересувай копитами, та не лізь у носа, відстрелю палець!
Він втягує голову у плечі та покірливо рушає у подорож.
Я вкладаю наган до кишені, та йду хвостом.
Ми проходимо садочок, прямуємо далі по дикому пляжу.
Молодь займається коханням, займаються там де зваляться.
Хтось фальшиво горлає під акомпанемент зірваної з тону гітари.
Молодший повертає у бік кладовища.
- Ви покидьки, ви що, сховали мою родину у склепі?!
Він йде далі, я дивлюсь під ноги щоб не потрапити у свіжо вириту могилу.
- Вони там... – він киває на дві надмогильні плити.
- Де там?! – Я не розумію його.
Він мовчить.
- Де там?! – перепитую я. – Ви що, вбили їх?!
Він обертається, дивиться на мене начебто бачить вперше.
- Ти божевільний!
Він викручує пальцем біля своєї скроні.
Він виймає з кишені запальничку. Крихітний вогник висвічує надписи.
Я читаю, читаю, читаю...
Тринадцять місяців, вже тринадцять місяців...
Чому я не разу тут не був?!
Я не бажав вірити... Цього не могло статися... Це лише сон...
Молодший раптом накиває п’ятами.
- Ах ви потолоч!
Я витягую нагана, стріляю йому навздогін. Марно, темрява поїдає мої кулі.
Чути як вони цокають по могильним плитам.
Я все розумію, ці вилупки скористалися моїм психічним станом, провалом пам’яті, та шантажували мене небіжчиками.
Моїй родини вже нема... Я раптом пригадую усе. Проза, жорстока проза життя. Небеса відвернулися у ту мить, коли моя жінка, та дитина їхали по гірському серпантину...
Я поспішаю за молодшим. Він повинен померти.
Я знаю куди він повернеться. Авжеж. Рятувати брата.
Я бігу напереріз, плигаю через паркан...
Я біля своєї хати...
Раптом мене збивають з ніг, вибивають нагана, заламують руки...
- Все у нормі, взяли... – горлають над вухом.
Мене виводять на ноги. Просто попереду маячить мерзенна щуряча пика слідчого. Макітра у нього перев’язана. Він злий, наче дідько.
По двору бігає ціла купа офіційних персон.
Тут і менти, і прокуратура, є й люди у білих халатах.
Дещицю поодаль стовбичить молодший, він як завжди колупається у власному дзьобі.
- Чому він не в залізах?! – запитую я у слідчого.
Він повертається у ту сторону куди дивлюся я.
- За кого ти говориш?
- За молодшого із братів! – Я киваю головою у бік покидька. – Це він з братом скоїв ці злочини!
- Про кого це він мурчить?! – запитує слідчий у когось з прокуратури.
Вони оглядаючись, лише знизують плечима.
- Що ти верзеш?! – слідчий дивиться крізь молодшого.
„ Та от він стоїть!” – хочу сказати я, та язик прилипає до гортані.
Цей гидкий сміх, я впізнаю серед тисячі, впізнаю удень і вночі.
Я повертаю голову, там у кріслі, гойдається старший...
Живий та здоровий...
- Куди ти дивишся?! – запитує мене слідчий, та мені вже байдуже.
Байдуже, бо він не бачить братів, ні старшого, ні молодшого, він не бачить і не може бачити, їх бачу тільки я!
Я дивлюсь і бачу як молодший забавляється з білявкою під виноградними гронами, я бачу як старший відрубає голову її чоловікові, садить його у крісло та вкладає її йому в руки.
Я бачу як він прибирає свідків, викруткою сусіда, його благовірну, тещу, та квартирантів сокирою.
І я бачу ще! Я бачу як моя половина уходить від п’янички, тікає до другого, не тому що він заможний, не тому що він молодший за мене, просто тому що зі мною так далі жити не можна...
А ще я бачу збіг долі...
Я бачу п’яничку який підрізає гальмовий шланг, на авто цього нового татуся...Вона не повинна була їхати...
Я не вбивав свою родину, це він винен, це він...
- Ти не вбивав, ти не винен! – каже мені старший.
- Ти не вбивав! – повторює молодший.
- МИ ТРІЙЦЯ! – згадує старший.
- МИ ТРІЙЦЯ! – повторюю я.
Вони сміються, радісно та безтурботно. І я сміюсь разом з ними.
„ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!”

© Виталий Терехов, 12.02.2016. Свидетельство о публикации: 10050-127229/120216

Комментарии (5)

Загрузка, подождите!
1
Вадим12.02.2016 14:43
Ответить

+!                                                                                         

2
Ответить

Вадимка :

+!                                                                                         

Що?! Не вже на мові розуміешься?)

3
Вадим12.02.2016 15:18
Ответить

Васисуалий ЛоханкинЪ :

Вадимка :

+!                                                                                         

Що?! Не вже на мові розуміешься?)

 Звичайно :-)

Последний раз редактировал Вадим 12.02.2016 15:18
4
El Toro12.02.2016 15:42
Ответить

Васисуалий ЛоханкинЪ,
при всій моїй повазі до Васпривет
оте «привід» — "ноді він зненацька поставав серед кімнати, начебто привід." - можливо, замінити на «примара»? сгораю от стыда
"чолом гахкаймо по підлозі" 
«Снідати з ним було вщент неможливо» — тут «вщент» трошки не тогой… «вщент» — то коли розбили щось на друзки, що нічого не лишилося. 
 
от як я сьогодні критично настроєна сгораю от стыдаиграю не ображайтеся 
 

5
Ответить

El Toro :

Васисуалий ЛоханкинЪ,
при всій моїй повазі до Вас
оте «привід» — "ноді він зненацька поставав серед кімнати, начебто привід." - можливо, замінити на «примара»? 
"чолом гахкаймо по підлозі" 
«Снідати з ним було вщент неможливо» — тут «вщент» трошки не тогой… «вщент» — то коли розбили щось на друзки, що нічого не лишилося. 
 
от як я сьогодні критично настроєна  не ображайтеся 
 

зараз зміню де що

Загрузка, подождите!
Добавить комментарий

 
Подождите, комментарий добавляется...